Четвер, 27 жовтня 1881

О щастя, я покинула жахливу Севілью! Кажу «жахливу» тим паче, що я в Гранаді від учорашнього вечора, що ми в розʼїздах від самого ранку, що я вже бачила неминучий собор, Хенераліфе й частину циганських печер! Я в захваті. У Біарріці й Севільї в мене руки опускалися, все здавалося скінченим, мертвим.
За ті три години, що я провела в Кордові, у мене склалося враження артистичного міста, тобто я працювала б там із цілковитим запалом. Що ж до Гранади, є лише одне лихо — те, що не можна тут лишитися на півроку, на рік. Не знаєш, у який бік бігти, стільки тут усього, що варто зробити. Вулиці, силуети, краєвиди! Робишся пейзажисткою, та тут-таки зʼявляються ці дивні й цікаві типажі яскравих, так гармонійно теплих барв.
Та найцікавіше, що я бачила, — це гранадська каторга, вʼязниця, де працюють каторжани. Не знаю, звідки взялася ця примха, і, певна річ, я не шкодую про неї, хоч виходиш звідти зі стиснутими скронями, як після бою биків. Начальник вʼязниці одразу пристав на бажання шляхетних чужоземок, і нам усе показали. Сторож ішов попереду, а обабіч нас ішли шестеро капралів, обраних з найпорядніших злочинців, озброєних палицями й приставлених стежити за порядком.
Я не зуміла б описати враження від цього стада чоловіків, які вишиковувалися й скидали шапки так квапливо, що це скидалося на страх, перед галунами й палицями сторожів; їх бʼють, як сказав мені провідник.
Обеззброєні, замкнені, силувані до праці, мов діти, ці чоловіки навіюють мені саму лиш жалість замість того, щоб змусити думати про злочини й лиходійства, які звели їх тут числом 1380. Скажу більше — це майже зворушення, своєрідне зворушення, яке відчуваєш перед цією ордою бідолах, що вітаються з таким покірливим виглядом, що, здається, працюють з таким завзяттям, одні над своїм виробом, інші над зошитами, де вчаться читати, і все це з такими боязкими мінами, виказуючи дитячу наївність. Так, їх бʼють, це видно, вони схожі на тих бідолашних вуличних псів, що покірно лягають, готові прийняти удари. Та які голови! я б залюбки написала картину... там... Я маю дозвіл, якщо знайду якийсь куток на три-чотири постаті, та, на жаль, це втягує тебе в надто велику картину...
Раджу цю похмуру екскурсію перед тим, як побачити Хенераліфе, сади якого — то, безперечно, філія раю. Ах! як вам описати ці хащі олеандрів, помаранчевих дерев, найрозкішніших і найвишуканіших рослин. Ці алеї кипарисів, арабські мури, потріскані й увінчані трояндами... Струмки поміж грядками фіалок... Сходіть на каторгу, а потім до Хенераліфе.
До завтра — Альгамбра й голова каторжанина, яку я малюватиму.

Примітки

Хенераліфе (араб. Jannat al-'Arif, «Сад Архітектора»): літній палац і сади насридських султанів Гранади, прилеглі до Альгамбри; славляться водними садами й терасованими дворами. ↩