Вівторок, 25 жовтня 1881

Що ж, спробуймо звітувати про час... я плутаюся. Отже, я бачила собор, який, як на мене, один із найкрасивіших у світі і один із найбільших. Алькасар із його чудовими садами, лазнями султанш. А потім ми прогулялися вулицями; я нічого не вигадую, кажучи, що ми були єдиними жінками в капелюшках, тож саме нашим капелюшкам я приписую сторопіння люду. Якби ще я була елегантна, а на мені були сіра вовняна спідниця, чорний облеглий пальтечок і чорний дорожній капелюшок. Та на чужоземців тут дивляться, мов на вчених мавп: спиняються, освистують їх або кажуть їм люб'язні речі. Мене освистують діти, але дорослі кажуть, що я гарненька й «солона» — це, як відомо, дуже шиковно бути salada¹.

Севілья вся біла, вся біла, вулиці вузькі, більшістю екіпажі не проїдуть. І за всім тим вона не така мальовнича, як хотілося б. Ах! Толедо, тепер я бачу своє варварство, Толедо — диво. Севілья зі своїми низькими, побіленими вапном будинками має дещо міщанський характер. Хоча в бідних кварталах... Та в усіх країнах світу погані квартали цікаві. А головне — це така гармонія й таке багатство тонів, що хотілося б усе намалювати. Мене дуже дратує, що я не говорю іспанською, це жахлива завада, надто щоб працювати, робити етюди... Ці напівдикі жінки й діти дивовижного кольору, як і їхнє лахміття. Це чарівно попри різкість білих будинків. Та дощ усе йде, та й до того ж я в родинному оточенні. Я розумію, як можна бути

щасливим, живучи в родині, і я була б нещасна сама. Можна ходити по крамницях родиною, їздити в Булонський ліс родиною, іноді до театру, можна хворіти родиною, лікуватися родиною — словом, усе, що стосується інтимного життя й конечних речей. Але подорожувати родиною!!! Це наче з насолодою вальсувати з власною тіткою. Це смертельно нудно й навіть трохи смішно. Із усіх сил борешся, щоб не отупіти геть, і самій себе шкода.

Учора я зробила етюд жебрака за чотири-п'ять годин, у натуральну величину. Час від часу треба пробувати дуже швидкі начерки, щоб набити руку. А потім ми були в маркіза Пікмана-і-Пікмана, до якого нас скерував наш консул у Біарріці. Це добрі порцелянові фабриканти англійського походження, що тут забагатіли й стали маркізами. Пані Марія дель Росаріо Гутьєррес-і-тридцять-шість-усячин — кругленька й свіженька міщаночка, словом... у кошик.

Їдьмо до Гранади, та я думаю про Париж із такою насолодою... Хотіла б я там бути. Ви не знаєте: мені снився Кассаньяк, і в Севільї я думала про нього безперестанку... Зрештою, скрізь потроху, це вже тільки звичка; мої мрії діляться між ним і мистецькою славою, яку дасть мені мій Безмежний талант.

А вчора! я спробувала заспівати вперше, може, за рік, і ці кілька стерпних нот змусили мене підстрибнути з радості. Ах! якби я могла співати.

Мені здається, ніби я на засланні: дні такі довгі під цим сірим небом, а спавши мало через комарів, я знервована й не можу працювати. Треба вертатися до Парижа — що я роблю в цій провінції. Хоч плач.

Якби я знайшла, де працювати, я б усе забула, але стирчати тут три дні в готелі, самотньою, сумною... А я щойно прочитала зворушливу історію, що нагадує «Поля і Вірджинію»², піднесений роман, сам спогад про який жене тобі в душу хвилі молодості й поезії.

Власне, щоб про це поговорити, я й розгорнула цей зошит... Ах! так, розкажіть-но мені про Андалусію: я раз вийшла на вулицю пішки з тіткою, а іншого разу з провідником подивитися на старі єврейські вулиці. Я сподівалася знайти купу цікавого старожитнього, а натомість — якісь коридори без стель, побілені вапном! І де-не-де маленькі двері, крізь які прозирають маленькі дворики, дуже охайні, дуже чисті, з гарними рослинами посередині. О Толедо, о Кордово!

Я уявляла собі Севілью й купу веселих пригод, але

я так нудьгую, лишаючись замкненою в готелі, що прощавайте, пригоди. І дощ. І «Поль і Вірджинія»... той Поль, що... ви знаєте... певна річ, це мій. Ні кохання, ні поезії, ні навіть молодості. Нічого; це правда, в моєму житті нічого немає, і в Севільї мені здається, ніби я похована, як у Росії цього літа. Усі ці подорожі!.. Навіщо? А живопис.

Ось уже п'ять місяців, як я не була в майстерні; із цих п'яти місяців із усіма цими подорожами три я втратила. Я, якій так треба працювати... Відзнака Брезло¹ розбудила цілий світ думок, чи радше наблизила до мене, зробила можливою... перенесла в реальне життя цю мрію про салонні медалі, яка видавалася такою далекою, що я снувала її у своїх казках на сон, як снувала здобути орден Почесного легіону чи стати королевою Іспанії... Коли Вільвей прийшла сповістити мене про ймовірну відзнаку Брезло, вона, здавалося, гадала, ніби це мене... Зрештою, інші, припускаючи, що я могла б насмілитися мріяти про винагороду для себе, дали мені відваги про неї мріяти, чи радше сказати собі: якщо інші вважають, що я можу про це мріяти, то, отже, це має бути можливо...

Одне слово, ось уже добрих п'ять місяців я мрію про це не менше, ніж про Кассаньяка... І я питаю себе, чи можливо, щоб я була цим заклопотана все життя, а для нього лишалася тільки дівчинкою, яку він бачив разів двадцять і яку геть забув?

Бо ж зрештою, поки я живу його думкою, поки всі мої вчинки, всі мої мрії пов'язані з ним, поки я тісно вплітаю його у своє життя, він навіть не думає, що я існую, і він мені цілком чужий, тобто я йому цілком чужа. І я хотіла б володіти «технічністю слів» Теофіля Ґотьє², щоб проаналізувати це явище. Цей пан, з яким я ніколи й десяти хвилин поспіль не була наодинці, так увійшов у моє вигадане життя, що якби він зараз з'явився й назвав мене Марі, я б визнала це за цілком звичну річ. Я ні з ким не жила так близько, як із ним, відколи ми вже не бачимося. Його одруження ні на мить не постало як перешкода, бо я думаю про нього так, як думала про свою медаль, тобто в неможливому, у мрії, у такому собі небі, де все робиться за моєю примхою, де я виходжу за королів, де я стаю вдовою і де молодий депутат від Жера кохає мене до нестями. Його дружина теж помирає, бо одружений чоловік... нізащо в світі.

Що ж, хтось... ось коли Жюліан говорить мені про... цього пана, мені це видається зовсім дивним, наче я говорю про воскресіння мерця; я живу так усамітнено, що бачу його раз на рік, навіть не

навіть... Отже, він лишається в хмарах, а медаль чи відзнака стає... Я залюбки мала б щастя сказати «стає відчутною». Зрештою, цього року я нічого не маю, і це буде один із тих страшних ударів, про які важко скласти уявлення. А моє безталання таке... та й подумайте лишень, я ще й найменшого уявлення не маю, що робитиму...

Зрештою, треба було б заздалегідь призвичаїтися до цього лиха... Сама лиш думка про це запалює мене вогнем, і ще, гадаю, я дала майстрові Лоренцо себе пограбувати (схоже, ніби я мелю казна-що, але все пов'язано: етюд із крамниці Лоренцо може вийти картиною).