Субота, 22 жовтня 1881

Що ж, ось я в цій так розхваленій Севільї. Ось чернетка листа до Жюліана¹, що вам пояснить [закреслено: чому] я в поганому гуморі, щоб дивитися.

Одне слово, я тут чимало гаю часу.

Я бачила музей — єдину залу, повну Мурільйо; я б воліла щось інше, надто що там у нього самі Богородиці та інші святі. Я, яка варварка, зухвала, невіглас і груба, ще не бачила Богородиці такою, якою, на мою думку, Вона мала б бути. Рафаелеві Богородиці гарні на фотографіях... Зрештою, я скажу вам свою дорогоцінну думку, коли передивлюся це знову. Мурільйо не дуже мене зворушує, зізнаюся, ці Богородиці з рожевими щоками й круглими обличчями; є та, з Лувру, яку так часто копіювали, — вона найпрочуттєвіша, її навіть можна назвати божественною.

А тютюнова й цигаркова фабрика². Який запах! Якби ж то лише тютюн! Мішанина жінок з оголеними руками й шиями, дівчаток і дітей. Здебільшого ці метушливі створіння гарненькі, і це цікаве відвідання. Жінки

іспанки мають грацію, якої немає в інших жінок. Кав'ярняні співачки, скручувачки цигарилл ходять, мов королеви, та ще й із гнучкістю, незрівнянною грацією. А шиї посаджені так! Округлі руки дуже чистих форм із чудовим відтінком...

Звитяжні, дивовижні створіння. Була там одна, надто та, що підвелася, щоб піти по тютюнове листя... Постава королеви, котяча гнучкість, божественна грація... Із розкішною головою, сліпучим кольором обличчя, руки, очі, усмішка. Сто чортів¹. Не кажучи вже про тих, що мають саму лиш шиковну поставу, дівчатка всі кумедні й чарівні. Є й негарні, але мало, і навіть негарні мають щось.