Четвер, 27 жовтня 1881

О щастя, я покинула жахливу Севілью! Кажу «жахливу» тим паче, що я в Гранаді від учорашнього вечора, що ми в роз'їздах від самого ранку, що я вже бачила неминучий собор, Хенераліфе¹ й частину циганських печер! Я в захваті. У Біарріці й Севільї в мене руки опускалися, все здавалося скінченим, мертвим.

За ті три години, що я провела в Кордові, у мене склалося враження артистичного міста, тобто я працювала б там з досконалим запалом. Що ж до Гранади, є лише одне лихо — те, що не можна тут лишитися на півроку, на рік. Не знаєш, у який бік бігти, стільки тут усього, що варто зробити. Вулиці, силуети, краєвиди! Робишся пейзажисткою, та тут-таки з'являються ці дивні й цікаві типажі яскравих, так гармонійно теплих барв.

Та найцікавіше, що я бачила, — це гранадська каторга, в'язниця, де працюють каторжани. Не знаю, звідки взялася ця примха, і, певна річ, я не шкодую про неї, хоч виходиш звідти зі стиснутими скронями, як після бою биків. Начальник в'язниці одразу пристав на бажання шляхетних чужоземок, і нам усе показали. Сторож ішов попереду, а обабіч нас ішли шестеро капралів, обраних із найвідчайдушніших злочинців, озброєних палицями й приставлених стежити за порядком.

Я не зуміла б описати враження від цього стада чоловіків, які вишиковувалися й скидали шапки зі швидкістю, схожою на страх, перед галунами й палицями сторожів; їх б'ють, як сказав мені провідник.

Обеззброєні, замкнені, силувані до праці, мов діти, ці чоловіки навіюють мені саму лиш жалість замість того, щоб змусити думати про злочини й лиходійства, які звели їх тут числом

1380. Скажу більше — це майже зворушення, своєрідне зворушення, яке відчуваєш перед цією ордою бідолах, що вітаються з таким покірливим виглядом, що, здається, працюють з таким завзяттям, [затерті слова:] одні над своїм виробом, інші над зошитами, де вчаться читати, і все це з такими боязкими мінами, [затерті слова: виказуючи] дитячу [затерті слова: наївність]. Так, їх б'ють, це видно, вони схожі на тих бідолашних вуличних псів, що покірно лягають, готові прийняти удари. Та які голови! я б залюбки написала картину... там... Я маю дозвіл, якщо знайду якийсь куток на три-чотири постаті, та, на жаль, це втягує тебе в надто велику картину...

Раджу цю похмуру екскурсію перед тим, як побачити Хенераліфе, сади якого — то, безперечно, філія раю. Ах! як вам описати ці хащі олеандрів, помаранчевих дерев, найрозкішніших і найвишуканіших рослин. Ці алеї кипарисів, арабські мури, потріскані й увінчані трояндами... Струмки поміж грядками фіалок... Сходіть на каторгу, а потім до Хенераліфе.

До завтра — Альгамбра й голова каторжанина, яку я малюватиму.