Четвер, 20 жовтня 1881

Учора я докінчила свій начерк крамниці і, купивши на триста франків старого ганчір'я й ніжно попрощавшись al señor Don Lorenzo¹, ми виїхали. Поллак виїжджав на двадцять хвилин раніше за нас, він спакував мої полотна. [затерте слово: Я купила] у двох інших побратимів Лоренцо дві шалі, дві сукні й велику завісу зі старого лососево-червоного шовку, всю вишиту: всього двісті франків. Партія за триста франків містить чотири великі полотнини, вишиті шовком, із Саламанки, шаль і таку саму сукню, шмат червоного оксамиту, вишитого шовком і золотом, що нагадує церковні оздоби. Великий шмат шовку у великих квітах і

дуже бліде листя поважного віку. Щось на кшталт вівтарного килима з рожевого шовку, посередині біла смуга з вишивками й аплікаціями. Дуже зношений.

А сьогодні вранці я провела дві години в Кордові — якраз стільки, щоб кинути оком на місто, яке чарівне... на свій лад; зрештою, я обожнюю такі міста, тут є римські рештки, які мене захоплюють. А мечеть — справжнє диво; бачте, паризький арабський стиль наперед псує вам і відбиває смак до справжнього, яке прекрасне. Толедо, зрештою... Кордова видається мені куди розкішнішою, а мечеть — диво, іншого слова немає. Та який же гнів охоплює тебе, споглядаючи християнські гриби, що в ній повиростали!

Що ці каплиці й цей хор — то справжні злочини образи мистецтва (ящірок¹, для читачів «Le Pays»). Обурливо бачити, як цей шедевр спотворено дурними людьми. Це християнське осквернення варварське.

Якби ви могли уявити собі ці тисячі колонок, чарівних своєю легкістю, що роблять мечеть схожою на ліс зі стелями, ви б зрозуміли, як жахливо було позакривати тут і там ці неповторні переходи каплицями із залізними дверима, увінчаними святими з кольорової білої бляхи. А готичні мерзоти!! Це мистецтво в мерзоті, з його варварським карбом, його хирлявим, невіглаським характером. Ці одвічні стовпи, ці двері, поорані примхливими й грубими візерунками. Ці страхітливі святі, гідроцефали з руками, що бозна-як вистромляються з мантії в прямих складках, без жодного хисту... пласкі й покручені тіла; [затерті слова: я кажу] це не про Кордову, а взагалі. Я невдовзі побачу всі найславетніші собори, і мені неможливо змусити себе захоплюватися готикою, яку я ненавиджу від ніжного дитинства; зворушлива деталь. А коли до цього додати чарівні релігійні картини кінця XIV і XV століть — тоді вже все! І подумати тільки, що є створіння, які мліють, тобто вдають, перед цими примітивними й наївними святими з жахливими, погано намальованими, незграбними обличчями.

Зважте на їхній намір, на релігійний характер (він-бо добряче жахливий!), але не кажіть, що це гарно.

Хотілося б пробути в Кордові місяць. Та для цього не слід було б подорожувати з тіткою, яка за десять хвилин знаходить спосіб довести тебе до сказу десять разів — насамперед сама лютуючи: то нема на що дивитися, і провідник веде нас навмисне, щоб нажитися й змусити нас спізнитися на поїзд. То потрібен екіпаж, щоб доїхати до мечеті. У Кордові! О восьмій

ранку! [затерті слова: Подумай-но, можна застудитися], та й я, що помираю, не можу ходити пішки. Одне слово, лютий вираз. Любе товариство! Чарівна компанія для мистецької подорожі Іспанією! А я весь час молю Бога, щоб він зробив так, аби це мені не зашкодило, бо це доводить до відчаю — бачити, як усе отак псується. Та байдуже, мені не щастить, хоч плач.

Я дбаю про себе, люблю вигоди й дуже ласа, але коли тебе все життя цим діймають, я вже волію, щоб мене покинули на вулиці! А ще ті речі, які сама збираєшся зробити: коли тобі починають натякати [затерті слова: я заприсяглася робити] завжди навпаки, сподіваючись, що менше діймуть, але замість сказати чи натякнути в третій особі чи за допомогою слів — ви здогадуєтеся, з якою тонкістю! Отож, коли тебе двадцять разів діймають тим, що ти й сама хотіла зробити з власної волі, власної волі вже й немає, і ти... Ах! Господи, як же ці люди мене діймають!!

Принаймні поки був малий Поллак, я до певної міри уникала їхніх дурощів... Зрештою, моя бідолашна тітка в захваті, коли хтось є; вона б залюбки оплатила Поллакову подорож, якби це було можливо, бо добре знає, що доводить мене до сказу, бідолашна жінка, тільки ж, оскільки це несвідомо, воно завжди починається знову.