Пʼятниця, 14 жовтня 1881

Учора о сьомій ранку — відʼїзд до Толедо; Поллак нас супроводжує, і ми розмовляємо цілу дорогу: чотири години про живопис, майстерні, натурників, потім якесь слово нагадає арію з опери — і ось ми вже понеслися в музику, виспівуючи мало не цілі дії, потім Віктор Гюго, вірші, а тоді знову жарти. Я по черзі то дитина, то пересичена людина, то старий маляр, що смокче люльку, як каже Поллак. Здається, дитиною я найчарівніша, бо, стомлена, на зворотному шляху я простяглася у вагоні й чотири години змушувала його розповідати мені казки й усе на світі, і весь час перепитувала: ну й що далі, кажіть, розповідайте ще, мов справжня дитина. Зрештою, я вже й не знаю, чи це комедія, чи мені досить дати волю своїй природі, щоб бути такою. Знаєте, коли стомишся, голос слабне, слова плутаються, і ти бавишся, вдаючи дитину.
Але не подумайте, наївні читачі, що я приховаю від вас Толедо, нізащо!
Мені про нього стільки наговорили, що я уявила собі бозна-яке диво, всупереч здоровому глуздові вперто малюючи собі Ренесанс і Середньовіччя, дивовижні зразки архітектури, двері з потемнілою від часу різьбою, божественно викувані залізні балкони... тощо. Я добре знала, що це щось інше, та воно вкарбувалося, і це зіпсувало мені Толедо, коли я побачила це маврське місто з його неминучою вбогістю мурів і подовбаних — чи таких на вигляд — брам. Толедо стоїть на самій горі, мов цитадель, і коли дивишся з вершини на околиці й Тахо, це нагадує деякі неймовірні тла портретів Леонардо да Вінчі або й Веласкеса. Околиці майже з пташиного лету, синювато-зелені, які видно крізь вікно, біля якого сидить дама чи кавалер у чорному чи сливовому оксамиті з гарними тонкими руками. А щодо самого Толедо — то лабіринт вузеньких нерівних вуличок, куди не проникає сонце, де мешканці неначе табором стоять, до того всі... будинки ні на що не схожі; мумія, Помпеї, збережені цілими, але наче готові розсипатися на порох від старості, спалена земля, високі мури, спалені сонцем, напрочуд мальовничі подвірʼя, мечеті, перетворені на церкви й замазані вапном, — а проте їх потроху зчищають, і те, що відкривається, дуже цікаве: візерунки, арабески ще яскравих барв, стелі з почорнілого дерева, касетовані, з якимись балками, що цікаво сходяться вгорі. розкішні. Собор, звісно, чудовий, як і бургоський, та сама щедрість оздоб. Ах! двері — справжні дива, і монастирський дворик, повний олеандрів, і трояндових кущів, що вросли в галерею і видираються вгору, і вздовж стовпів зі суворими й сумними статуями. А коли пробивається промінь сонця — це незрівнянна поезія. Зрештою, іспанські церкви — щось, чого годі собі уявити. Провідники в лахмітті, паламарі в оксамиті, чужоземці, пси гуляють там, моляться, гавкають тощо. І в цьому дивний чар: хотілося б там, виходячи з каплиці, раптом зустріти за стовпом «кумира своєї душі».
Неймовірно, що країна, розташована так близько до осердя європейського розтління, ще така свіжа, така незаймана, така дика.
У Толедо ти на краю світу, здається... Та я й не знаю, там надто багато всього, а я пробула там лише кілька годин. А проте я повернуся намалювати одну геть чорну вуличку... Одне слово... Це дуже химерно, і ці колонки, пілястри, стелі, старі двері з великими іспанськими й маврськими цвяхами — самоцвіти, дива, як то кажуть. Та було спекотно, я погано роздивилася, чи радше я знала це наперед... Маври й іспанці... це пихате, оздоблене, сухе, сумне. Я це знала ще до того, як ступила на іспанську землю. Це мальовниче, усе — картина, навіть не треба... вибирати, усе дивне й цікаве, але до цього в мене не лежить серце... як придивитися краще, може... Та це ця суміш готів, арабів та іспанців, зрештою, не моє це діло. Хор у соборі — справді диво, наприклад: лави з історичними барельєфами, різьбленими по дереву з такою кількістю деталей і такою тонкістю, що тебе охоплює захват. Ах! я ж вам казала: собор дивовижний елегантністю, багатством, а надто легкістю; здається, ці колонки, і це різьблення, і ці склепіння не встоять перед часом, боїшся, щоб такі скарби не обернулися на руїни — це так гарно, що це наче особиста тривога; та ось уже чотири чи пʼять століть це диво терпіння стоїть непохитне й чудове. Кажу вам, думка, яку звідти виносиш, така: аби лиш воно вистояло! І страх, щоб воно не зіпсувалося, не зруйнувалося, не зносилося; я хотіла б, щоб ніхто не мав права торкнутися пальцем цього творіння, і люди, що по ньому ходять, уже винні, бо мені здається, ніби вони сприяють дуже повільному, але неминучому руйнуванню чудової будівлі, — я добре знаю, що вона стоятиме ще століття, але... А виходячи звідти — великі зубчасті мури з арабськими вікнами, висушені на сонці, мечеті з їхніми величними рядами стовпів з арабесковими оздобами.
Поїдьте-но до Рима подивитися, як сонце сідає за купол, і всі ці дивовижні оздоби, уся ця елегантність різьбленого каменю готичних і арабських брам, усі ці тендітні й крихкі дива пихатого й тривожного характеру — усе це спаде, мов луска, і видасться вам дитячими прикрасами, що відкривають якийсь прекрасний мармуровий храм.
Я дивлюся на фотографії Толедо, і мені здається, що я помилилася, погано роздивилася...
Є щось скуте в Поллакові; він нічого не робить, повсякчас тут стовбичачи, і його родина, гадаю, невдоволена.