Субота, 15 жовтня 1881

Я провела день в Ескуріалі з тіткою, якій було нудно і яка, зберігаючи байдужий вигляд, намагалася схитрувати, і якби я не почула, провідник обминув би зі мною склепи... щоб мене не втомлювати, та й до того ж труни, це жахливо. Яка ж нудьга — отак мандрувати! Зрештою.
Я бачила, мов уві сні, цей величезний гранітний моноліт — похмурий, сумний, грандіозний. Що ж, як на мене, це розкішно, ця велична печаль — справжній чар. Палац має форму решітки святого Лаврентія (зверніться до путівників), що надає йому трохи казарменого вигляду, перепрошую за слово, але він височіє над спаленою, похмурою, хвилястою, мов море, рівниною і справляє глибоке враження — з цими гранітними мурами завтовшки з паризький будинок, цими клуатрами, колонами, галереями, терасами, ставками зеленої води, цими дворами. Кажуть, це холодно, це сумно — так, але це дає перепочинок від дратівливих силуетів Толедо.
Оглянувши королівські покої, завішані доволі бридкими й доволі крикливими гобеленами... А проте кабінет короля — самоцвіт, там є двері з інкрустованого дерева з оздобами з полірованого заліза й чистого золота... Потім салон-молільня з вишитого шовку — чарівні.
Який контраст із келією Філіпа II! Цей тиран мешкав у якійсь голій і вбогій келії, що виходила до низенької каплиці, всієї в мармурі, яка, своєю чергою, виходила до церкви. Зі свого ліжка він бачив вівтар і міг слухати месу. Що ж до мене, то я не можу до пуття пригадати галерей, сходів, клуатрів, якими нас проводять, — воно ж таке велике! І ці довгі галереї з величезними вікнами, зачиненими касетованими деревʼяними віконницями, масивні двері без жодних оздоб.
Церква дивовижно проста, її склепіння, грандіозні й голі, справляють справді величне враження. Королівський склеп і сходи, що до нього ведуть, усі з різного мармуру, дуже багаті.
Труни з толедського мармуру з оздобами з карбованої міді. Це чудово. Лишається всього пʼять місць, і подумати тільки, що невинна Ізабелла з Парижа спочиватиме в цьому похмурому й розкішному склепі. Зворушлива Мерседес чекає в маленькій бічній каплиці, поки відбудують склеп інфантів і бездітних королев.
Хор деревʼяний, без різьблення, але посеред нього стоїть чудовий пюпітр із книжками завбільшки з мене.
Бібліотека — ох! там є рукописи, якими я довго милувалася, хоч і не дуже на цьому знаюся...
І ви хочете, щоб я ставила солодкаву манірність вище за цю похмуру велич! Який характер, яка стриманість — і як же далеко ми тут від невимовних нагромаджень оздоб у надмірі й крихкої поважності Толедо.
Потім тебе проводять через парк, де Альфонсо полює на кроликів, і показують павільйон, збудований, здається, 1781 року. Самоцвіт. Сходи й стіни з кольорового мармуру і безліч маленьких салонів і кабінетів, завішаних картинами, навіть прекрасними картинами, або блідими шовками, чарівно вицвілими, з чудовими вишивками — блакитні, рожеві квіти; гармонійно зівʼяла зелень тонко вирізняється на білому, що набуло незрівнянного відтінку слонової кістки. Ці маленькі салони з полинялого білого чи ледь блакитного атласу з блідо-золотим атласом, із чудово розписаними чи інкрустованими стелями — голову можна втратити. Є кабінет, оздоблений картинами, вишитими по завісі: за кілька кроків здається, що це малюнки. А ще — слонова кістка й чудові скляні пасти.
Ах! учора ввечері Ескобар водив нас до цирку.
Поллак приходив сьогодні ввечері; він не розуміє, як це я не обожнюю Толедо. Та я повертаюся туди в понеділок.

Примітки

Ескуріал (Real Monasterio de San Lorenzo de El Escorial) — гранітний палац-монастир, споруджений для Філіпа II у 1563–1584 роках приблизно за 45 км на північний захід від Мадрида; у ньому усипальня іспанських королів. ↩
Святого Лаврентія замучили, підсмаживши на залізній решітці; план Ескуріала, з його сіткою дворів, за переказом, повторює цю форму. ↩
Ізабелла II (див. 2 жовтня 1881 року) — «з Парижа», бо з 1868 року жила там у вигнанні; вона померла в Парижі 1904 року й похована в цій усипальні. ↩
Мерседес Орлеанська (1860—1878), перша дружина Альфонсо XII; померла у вісімнадцять років у червні 1878-го, через пʼять місяців після весілля. ↩
«Касіта дель Прінсіпе» (Будиночок принца) — невелика неокласична королівська резиденція роботи Хуана де Вільянуеви в садах Ескоріала. ↩