Понеділок, 10 жовтня 1881

Поки я працювала в музеї, надходять двоє старих і негарних чоловіків і питають, чи не панна Б. [sic] я. Авжеж. Тоді вони рекомендуються від Караулевих. Пан Солдатенков і його лікар. Солдатенков — купець-мільйонер, який багато подорожує й обожнює мистецтво й митців. А потім Поллак каже нам, що Мадраццо², син директора музею і сам художник, дуже вподобав мою копію й попросив зі мною познайомитися.

Старий Солдатенков запитав мене, чи я продаю, і я мала дурість сказати, що ні, але сподіваюся ще його побачити, і він, можливо, купить у мене щось у Парижі. У Росії геть не схильні кепкувати, та й жінки-мисткині більш ніж рідкісні... Тільки ж коли мене сприймають серйозно, мені здається, що або переді мною кретин, або з мене кепкують.

Ми йдемо на повернення з перегонів: король, королева, інфанти, усі сановники — це дуже цікаво, і я не думаю про політику, вважаючи все це приємним для ока. Зрештою... це чарівна країна, і мені здається, ніби тисяча років минула, відколи я покинула місто кокоток, місто всіх вишуканостей, verticem mundi¹ тощо, тощо. Тут одне на одного дивляться, одне одного люблять, тут іще більше... тобто ще менше цивілізовано, ніж в Італії, і саме тому це видається мені чарівним. Я залюбки провела б тут зиму; я во сто крат воліла б Італію, але...

Сьогодні ввечері в Поллаків — дівчина справді має хист, чудовий голос і все, що треба, щоб стати артисткою. Яка ж я дурепа, що втратила свій незрівнянний, божественний голос. Відчуття співу, пристрасть, сльози, усе, що маєш у [затерте слово: звичайному] житті, і все, що творить справжнього співака, — навіщо тепер, коли я вже не маю інструмента, замикати все це в собі... і де, і нащо? Невже я не одужаю?!!..

А щодо живопису, то я зараз багато чого вчуся, я

бачу те, чого не бачила, очі мої розплющуються, я підіймаюся навшпиньки і, сказати б, не дихаю зі страху, [затерте слово: щоб ці] чари не урвалися, бо це справжні чари: нарешті сподіваєшся торкнутися своїх мрій, гадаєш, що розумієш, що треба робити, усі здібності напнуті до цієї страшної мети — добрий шмат живопису, не столярський живопис на манір Бонна чи... як в інших, а плоть, тони, що співають... і коли ти це робиш і ти митець, можна творити дивовижні речі. Бо все, все — у виконанні! Що таке «Кузня Вулкана» Веласкеса чи його «Прялі»¹? Відберіть у цих картин цей дивовижний живопис — і будеш якимось там Тоні чи ще будь-ким. Я знаю, що змушую багатьох обурюватися — насамперед дурнів, що корчать із себе шанувальників почуття... та ось вам почуття: це ж фактура, це поезія виконання, це чари пензля! Годі й уявити, наскільки це правда! Чи любите ви примітивів, худі й наївні форми та гладенький живопис? Це [затерте слово: цікаво] й цікаво, але любити цього не можна. Чи любите ви піднесені картонні Богородиці Рафаеля? Видамся, певно, грубою, але скажу вам, що мене це не зворушує... Є в цьому почуття й шляхетність, які я поважаю, але любити не можу. «Афінська школа» того ж Рафаеля — ось що чудове й незрівнянне, як і деякі інші його композиції, а надто в гравюрі чи на фотографії.

І ось там є почуття, думка, подих справжнього генія.

Зауважте, що я так само ворог мерзенної плоті Рубенса і [затерте слово: чудо]вої, але тупої плоті Тиціана... Потрібні і дух, і тіло. Треба [затерте слово: як] Веласкес виконувати як поет і мислити як людина розуму. Очевидно, що коли взяти якусь там постать і скомпонувати її, мов бакалійник, а потім наліпити на це божественний живопис, то вийде сумно... [затерті слова: але я не вірю], що можна досягти виконання, яке замінило б усе, [затерте слово: не] маючи цього... всього. Вираз, почуття — істота, яка цього не розуміє, не може виконувати так, як я кажу. Та я погано пояснюю, я невіглас, я йду навпомацки.