Неділя, 9 жовтня 1881

Що ж, нічого нового: Поллак і Ескобар приходили щодня; позавчора ми ходили до маленького театру, де ложі винаймають погодинно, дають короткі п'єски з куплетами, які імпровізує доволі кумедний актор; я нічого не розуміла, але, гадаю, була гарненька і не нудилася. Поллак працює в музеї, як і я, але в іншій залі, ми ходимо одне до одного в гості.

Нещодавно, щоб подивитися його етюди, ми були в його матері, а сьогодні його батько й сестра прийшли до нас; мама від'їжджала, і їхня присутність уберегла нас від багатьох сліз. Я з самого ранку була дуже сумна, а проте треба, конче треба, щоб вона їхала, бо справа нарешті добігає кінця, і не бути там — означало б усе втратити. Отже, вона поїхала. Поллак став таким собі Божидаром¹; ми пройшлися Буен-Ретіро з його сестрою і батьком, через що проґавили Ескобара, який чекав на нас там, щоб прогулятися з нами.

Вечір минає в розмовах про мистецтво з Поллаком, а тепер, коли я сама, мені ввижаються чорні думки: а раптом мама помре, не побачивши нас, не знаю чому... Карти кажуть, що буде смерть, і ось я збожеволіла від тривоги; мені хотілося б написати їй листа, сказати, що я її обожнюю, що я у відчаї від того, що завдала їй бодай найменшого смутку, — словом, листа, якого потім соромилася б... Але карти кажуть, що справа скінчиться добре, та що вона помре... аж хоч завтра сідай у поїзд.

О! якби сталося це жахіття, то була б кара

за мої безглузді дочірні бунти... Я провела б решту життя, оплакуючи неможливість спокутувати свою різкість. Ах! я збожеволіла б... Подумайте лишень — почуватися винною і вже ніколи, ніколи не змогти спокутувати своїх безумств. І вона померла б, гадаючи, що я її не люблю, що мені байдуже, що я втішаюся, що я, може, навіть рада.

Я готова до всіх нещасть, але не можу уявити, що зробило б зі мною оце... Я волію будь-що на світі, ніж це, — осліпнути, бути паралізованою... Я була б варта жалю, але втратити маму за таких обставин — мені здається, я б її вбила.