Понеділок, 26 вересня 1881

Вівторок, 2.7 вересня 1881

Лягаємо пізно, спимо до десятої. Жалюгідні вечори — половина у вітальні готелю, половина в казино, бо я таки наважилася туди ходити.

Усе це в товаристві Караулевих, одного англійця, а ще того зовсім юного, зовсім юного росіянина. [затерті слова: Пан і пані, що нещодавно прибули з] Марселя, дуже пристойні, з трьома чарівними дітьми, та вона вчора виїхала. Забравши карикатуру на одну стару фею, що мешкає тут, яку я зробила для неї в двох примірниках.

Учора в Байонні всією родиною, сьогодні у Фонтарабії¹ і теж із родиною; я ніколи не виходжу без Караулевих. Я хотіла поїхати туди верхи, та корсаж амазонки сидить так погано, та й було б прикро їхати разом із цим Караулевим, якого я не знаю і який нудний. Дружина його дуже вродлива, але не найкращого штибу, та й, здається, надто мало дбають про дитину, та й ці люди мені часом діють на нерви... Фонтарабія чарівна; зрештою, Біарріц такий банальний, такий незграбний у своїй геть пересічній красі, що радієш, виїжджаючи звідти. І відразу там, на маленькому порту, — діти-жебраки, з яких легко вийшла б картина. Тільки я хочу спершу побачити Іспанію, а якщо не зустріну там нічого кращого, повернуся через Фонтарабію... Я грала, тут є рулетка, але, програвши сорок франків, узялася за начерки. Це маленький загублений закуток, сподіваюся, ніхто не бачив, як я граю, а втім...

О! ці три години в екіпажі, слухаючи, як ця дама верзе свої дурниці, що не мали навіть чару світських балачок!..

Ах! чим я завинила перед небом, що я така. Чому я не можу їсти ту погану готельну кухню, яку їдять, одначе, принцеси крові; чому я не можу терпіти інтелектуальне убозтво, що мене оточує! Звісно, я, певно, маю лише те, на що заслуговую; якби я заслуговувала на краще, Бог... та й зрештою, якби я справді була настільки вища, я б уже зуміла... Ах! похмура банальність.

Дурні, що не належать до світського товариства. О! отож! О мрії мого дитинства, о божественні сподівання!.. Ах! якщо й є Бог, то він мене покидає [нерозбірливо]; це страждання майже {нерозбірливо, уява...] ці люди ранять мене, дратують, нудять, коли не доводять до сліз. Тож трохи спокійна я лише у своїй паризькій гробниці; у подорожі весь час бачишся, і це нестерпно. Не те щоб мої матінки були прості чи погано трималися; коли немає сторонніх, вони — мої матінки; вони навіть пристойні. [затерті слова: Та тільки-но з'являються] сторонні, мама, така стримана, починає манірно вимовляти слова — у спосіб, що має дар доводити мене до сказу. Вона говорить до мене, знаючи, що росіяни слухають, і тоді це так не схоже на її звичну манеру, що завдає мені якогось страждання від смішного, від манірності... від жахливої дріб'язковості.

Почасти це моя провина: я весь час докоряю їм, що вони нікого не знають, і кажу їм принизливі речі, щоб підштовхнути їх щось зробити... Та це лише надає їм того жалюгідного вигляду... А коли трапляється нагода, вони сідають на високого коня й говорять голосно, щоб їх чули інші росіяни, і завжди задля похвальби й напирання на купу вигаданих величей; якби це робилося спритно, я б нічого не казала... Та це по-дитячому... Я завжди нарікаю на рідних... але ж я їх люблю, я справедлива. Та й чи люблю я їх? Якби вони були мені чужі, такі, які є, чи любила б я їх? Ні, певно, ні.

Окрім сірої, варто згадати білу сукню, що мала такий самий успіх: сукня в стилі Луї XV, із мусліну, вишитого дрібними квітами, біле по білому, корсаж із мисом, як у сірої, із квадратним вирізом; висока шемізетка з рюшем, довкола якого стягнута чорна оксамитка. Капелюшок, підбитий чорним оксамитом, із білим пір'ям. Спідниця спереду вся в мереживних воланах, бо туніка, це очевидно, пришита зборками до корсажа, розкривається й підіймається у вигляді паньє, хоч і двома точками далеко позаду. Уся елегантна публіка просить у Розалі адресу кравчині — отже, слава Дусе¹. Я зробила цю кокетливу витрату задля Сорії; ми двічі розмовляли на пляжі, і я намалюю його портрет. Сорія — славетний співак-аматор і виноторговець (у Бордо) у Франції, який бере плату за виступи за кордоном. Він співає, мов ангел... ангел із біблійною головою рідкісної краси, чорна борода, чудові очі — словом, це ідеал біблійної вроди. Оливкова шкіра й жодного волосся, сама лиш корона. Він високий — одне слово, з нього вийшов би разючий характерний портрет

приголомшливий... Ми, ймовірно, ще зустрінемося в Мадриді...

Уявіть собі, що я зненавиділа пана Караулева, як і Брускетті.

Дивні ці хворобливі антипатії; я гадала, що Брускетті й той інший — то було через те, що вони закохані в мене, аж ні, це без причини, як бачите. До того, що я не сходжу вниз, аби з ним не зустрітися. Із пристойних людей ми знаємо лише ту стару фею; вона росіянка й була одружена з маркізом де Монтедземоло, останнім італійським префектом Ніцци.

Стара карикатура; я майже не перебільшила на тому аркуші, що його забрала пані Теолог.