Субота, 1 жовтня 1881

[затерті слова: Здається,] ніби бачила сон, виходячи з цієї кривавої ганьби. Бої биків. Огидне забивання шкап і корів, де чоловіки, здається, не наражаються на жодну небезпеку і де вони грають негідну роль. Зрештою, єдиними цікавими для мене митями було бачити, як чоловіки котяться по землі; одного з них збив бик — справжнє диво, що він урятувався, тож йому влаштували овацію. Кидають сигари, капелюхи, які дуже спритно повертають назад — не сигари, капелюхи. І хустками махають, і здіймають дикий лемент... До речі, овація призначалася іншому, не тому, що впав, та байдуже. Публіка їх знає й має своїх улюбленців, а для мене це маріонетки різних кольорів. Це жорстока гра, але чи цікава? Ось! А таки ні, це ні захопливо, ні цікаво — це жахливо й мерзенно. [затерті слова: Ця тварина] нібито роз'ятрена, її дражнять різнобарвними плащами і встромляють їй у тіло якісь подоби мечів, кров тече; що дужче тварина смикається, що вище скаче, то більше себе ранить. Їй підставляють бідолашних коней [затерті слова: із] зав'язаними очима, [затерті слова: він їх розпорює, кишки] вилазять, кров тече, кінь однак підводиться й до останньої крайності кориться вершникові, який часто падає разом із ним, але майже завжди лишається цілий. Ця чорна кров на піску й ця багряна кров на спинах биків — надто один був чорний, коли ми прийшли, наче в багряних стрічках; я спершу подумала, що його прикрашено стрічками, бо ці піки, встромлені йому в шкуру,

струменіли. А коли коні поздихали, бій триває вже з чоловіками — тобто десяток іспанських недоумків дражнять і всипають уколами [затерті слова: бика], який [затерті слова: скаче й женеться за ним], але натикається все на той самий плащ. А коли він, поранений, скривавлений, видаючи розпачливе ревіння, спиняється й одвертає голову від нападів, йому знову підставляють той червоний плащ і дають стусанів... Тоді публіка тупотить ногами, бідолашна тварина падає навколішки й лягає вмирати в безневинній позі корови, що спочиває на лузі. Її добивають ударом у потилицю. [затерті слова: нерозбірливо, наприкінці] грає музика, і троє коней, прибраних стрічками, запряжених у щось на кшталт гака, до якого чіпляють труп, чвалом виносять мертвих коней і бика. А потім усе починається знову: троє вершників, знову розпороті коні, а тоді сміховинні й криваві дражніння тореадорів. [затерті слова: А коли] заб'ють із півтора десятка коней і п'ять-шість биків, елегантна публіка вирушає на прогулянку до Буен-Ретіро, однієї з найкрасивіших алей у світі, яку я волію над Булонський ліс, не кажучи вже про Лондон і Відень, і яка краща за римські вілли, — та ні, Рим має такий чар, що ніщо з ним не зрівняється.

Король, королева, інфанти були присутні на бою — понад чотирнадцять тисяч глядачів. І так щонеділі.

І треба бачити обличчя всіх цих похмурих телепнів, аби повірити, що такими страхіттями можна захоплюватися... якби ще то були справжні страхіття! але ці безневинні шкапи й ці бики, які лютують, лише коли їх дражнять, ранять, мучать...

Королеві, яка австрійка, навряд чи весело. Вона нічогенька. Король скидається на паризького англійця — кравця чи біржовика, дуже пристойного. Із інфант лише наймолодша мила; невинна Ізабелла сказала мені, що я на неї схожа... А що це її донька і що сама вона та решта її дітей жахливі, я потішена, бо вона справді мила, а як щодо інших — гарненька.

Та... Ми виїхали з Біарріца в четвер уранці й увечері прибули до Бургоса. Піренеї вражають мене своєю величною красою — нарешті виходиш із картонних скель Біарріца. Ми їхали з огрядним паном, що не говорив французькою; ніхто з нас не говорить іспанською, проте він пояснив мені ілюстровану газету й подарував дві квітки на одній зі станцій. І ще юнак, що їхав до Лісабона і який тільки й

прагнув бути корисним, такий собі англієць із Гібралтару.

Якщо ви гадаєте, що подорож із моїми матінками — то втіха, ви добряче помиляєтеся. Зрештою, це цілком природно: у них немає ні моєї молодості, ні моєї допитливості... Та оскільки це минуло, я більше не говоритиму про їхні безневинні кпини, тим паче що вони такі прискіпливі, що в мене ще буде тисяча нагод про це згадати. Нещасні міни, а потім безглузді питання, удавання, ніби потрапили в якийсь глухий ліс, у край, куди ніхто не їздить. А коли провідник каже, що в Бургосі холодно, — то справжній розпач: і пелерини треба було взяти, і що ж тепер робити, що з нами буде. Що за країна! І що там дивитися? Собор — та туди ходять самі англійці... А найгірше те, що все це адресувалося мені в третій особі, або ж нічого не казали, але, говорячи про щось інше, корчили міни! А коли я обурююся, мені кажуть, що нічого не казали і що це я шукаю приводу для сварки.

Вони поводяться так, наче їх змусили до цієї подорожі, що робить їх нещасними, а нема нічого важчого, ніж воювати з такими мінами: ти упокорюєшся, нічого не кажеш — чого ж я, зрештою, прошу? А проте я й не наполягала: це вони запропонували поїхати до Іспанії, я ж ні на чому вже не наполягаю. Одне слово, ми не щасливі разом, і доки ми будемо разом, це буде маленьке, дуже вдале міщанське пекло.

Отже, Бургос... Ах! вони нестерпні; коли це не болісне упокорення й нарікання в третій особі, то така цілковита байдужість, що аж дивуєшся. Уявіть собі когось, хто тягне линву, до якої прив'язано велику вагу: задихаєшся, тягнеш цю каторгу з усіх сил — і раптом хрясь! Уже нічого не відчуваєш, линва лишається в тебе в руці. Це, може, й безглуздо, але я завжди дуже піддаюся впливу свого оточення, і найкращі речі на світі, які можна побачити в товаристві на кшталт цього... Бог знає, що б ти робив, що б казав, які ідеї мав би в іншому оточенні — словом, надто для митця, це дуже тяжко, присягаюся. Усе залежить від!.. сама не знаю чого, від дрібнички — і крила опадають, і лишаєшся дурепою. Куди я йду? Що мені до того Бургоса, Мадрида, музею? Навіщо?

А ще, навіть коли вони часом бувають як усі інші, все одно нічого не виходить — забагато було гіркоти, одне слово, це сумно!

Я все ж зробила ескіз у соборі... Описати його? Хіба це можливо? Це нагромадження орнаментів, строкато розмальованих скульптур, позолоти, фіоритур, оздоб,

величне ціле.

Ах! ці напівтемні каплиці, великі ґрати — ні, це справді диво. А надто цей карб релігійного романтизму; ці церкви наче кличуть на побачення: береш свяченої води й видивляєшся, кому б стрельнути очима. Як-от той порівняно скромний монастир Картуха¹. Ми йдемо туди надвечір, що ще дужче підкреслює поезію цих іспанських церков; у соборі показують ту славнозвісну «Магдалину» Леонардо да Вінчі (?). Жах! Насмілюся зізнатися, що мені вона видається бридкою і нічого мені не каже, як, зрештою, і Рафаелі. Ганьба! Ох! байдуже.

А ще каплиця конетабля де Мендоси та його достойної дружини, яка вишивала ризи, що їх показують. Ці сторожі мерзенні: вони мацають картини й скульптури своїми брудними пальцями, щоб краще нам їх показати... Одне слово, від учорашнього ранку ми в Мадриді, сьогодні вранці — у музеї. Ах! Лувр супроти нього зовсім блідий: Рубенс, Філіп де Шампань... та що там, навіть Ван Дейк і італійці! Ніщо не зрівняється з Веласкесом, але я ще надто засліплена, щоб судити. А Рібера! Господи Боже. Ось вони, справжні натуралісти! Хіба можна побачити щось правдивіше, щось чудовніше правдиве, щось божественніше, щось істинніше правдиве!

Ах! як ти схвильований і який нещасний, бачачи такі речі! Ах! як хотілося б мати геній! І ще сміють говорити про блідість Рафаеля й мізерний живопис французької школи!!

О колір! відчувати колір і не вміти його передати — це нестерпно!

[Навскоси: Першого разу я мало не задихнулася і мусила щипати себе за руки, щоб не заплакати від захвату.]

Сорія прийшов перед обідом зі своїм другом, паном Поллаком (управителем залізниць), і його сином, який художник і працював у Жюліана.

У Сорії жахливі манери: він торкається твоїх рук, а на прощання плечей — одне слово, мене це шокує.

Завтра піду до музею сама. [затерті слова: Важко повірити], як боляче може вразити якесь дурне зауваження перед шедеврами. Це болить, мов удар ножем, а коли розсердишся, маєш надто дурний вигляд. [затерті слова: А ще в мене є соромливість], яку, можливо, годі пояснити: я не хотіла б, щоб мене бачили, як я чимось захоплююся; одне слово, мені соромно [затерті слова: коли мене застають за щирим почуттям, не вмію пояснити] тут. Мені здається, що серйозно говорити про те, що тебе схвилювало, можна лише з тим, із ким ти в цілковитій

комунії ідей...

Добре розмовляється з... ось, я добре розмовляю з Жюліаном, який не дурний, але завжди є дрібка перебільшення, щоб ентузіазм, наприклад, мав глузливий бік, який убезпечує його від насмішки, хоч би якою легкою вона була, або ж просто на той випадок, коли тебе не розуміють... чи не так. Але дістати глибоке враження й висловити його просто, серйозно, так, як ти його відчув... Не уявляю, що змогла б це зробити з кимось, окрім того, кого любила б цілком...

А якби я й змогла з кимось байдужим, це одразу створило б невидимий зв'язок, що дуже соромив би потім, — наче ви разом учинили щось погане; або ж це паризький обмін ідеями, коли трохи вдаєш, ніби дивишся з фахового погляду, щоб не видатися надто поетичним, і говориш про мистецький бік словами, що роблять із цього щось вишукане, але бульварне, — на кшталт: смак, тонкість... А ще — це дуже сильно, це просто-таки найдивовижніше, що можна побачити, [затерті слова: і що] є в цьому щось справді нечуване. Ось, я ж казала: з Жюліаном у мене добра публіка, я граю, розповідаю [затерті слова: і навіть говорю] серйозно — це з ним і з де Дайєном, тобто з де Дайєном і ним мені розмовляється найкраще, але від цього до... — ціла безодня.