Субота, 24 вересня 1881

Бачачи, як я вчора засмутилася, мама сказала, що купить собі капелюшок і впорядкує сукню, тож, заспокоївшись, я вбираюся в сіре, і ми виходимо близько п'ятої

години. Це вбрання, описане вчора, аж ніяк не крикливе, тож я пишаюся здобутим успіхом. Після сніданку я розмовляла з пані Караулевою, малювала карикатури, ми сміялися — вона мила. Вона відрекомендувала мені зовсім юного хлопця, Лещинського, якого Базілевич забирає собі; зрештою, я збиралася піти до казино, на терасі пускають великий феєрверк. Я хотіла танцювати, я ж привезла розкішні сукні, ансамблі, що є картинами, — одне слово, скоротімо: я зосталася вдома, бо мамі не було чого вдягнути, окрім чорної денної сукні.

Удень на пляжі це цілком годиться, але ввечері! Я збиралася вдягти сукню в стилі Луї XV із вишитого мусліну з шемізеткою, стягнутою на шиї вузькою чорною оксамиткою. Солом'яний капелюшок «маніла» з білим пір'ям. Прозорі панчохи й чорні гострі черевички. Корсаж сидить, як на ангелі, божественна талія виринає з тих муслінових паньє.

Зрештою, і це ще не все: я, ви, може, розумієте, була розлючена, ці жінки довели мене до сказу, мама вийшла, щоб уникнути сцени, і, чуючи гуркіт феєрверка, я жбурнула об підлогу годинник (п'ятдесят франків на лагодження), порізала ножицями дві пари нових черевиків, роздерла старий капелюшок за тридцять франків і поламала дві парасольки по п'ятнадцять франків кожна... Звісно, вони сказали, що не можуть собі дозволити вбиратися, бо я ламаю на шість тисяч франків і все рву, тож і не варто. Гарно, правда ж? Потім ми дві години обмінювалися дуже лютими докорами через купу того, що сталося два, три, чотири чи п'ять років тому. Зрештою, що я могла б вийти за Мультедо. Тоді я сказала, що вистрибну з вікна. Це геть божевілля, але ж яке пекло! Розлючена, як була, я майже з насолодою сперечалася на повний голос про дурниці, бо вже дійшло до того, щоб витягати всі образи з могил; а висновок, зрештою, той, що я чудовисько, що завжди ним була, що сама не знаю, чого хочу, що я обожнюю ці історії і тільки й шукаю, як їх затіяти.¹

А ще що через мій жахливий характер, через мою злість я втратила найгарніший голос на світі й здоров'я.

Вони наївні. Сім років бути щодня мученицею — і досі від цього не померти!!

Це мали б поставити мені в заслугу.

Та я, певно, заслуговую на ці безглузді й принизливі тортури. Я б навіть не сперечалася з цими жінками, це марно; якщо я й кричала, то лише тому, що вже не могла терпіти, — я кричала б і до стін!..

Неприпустимо, щоб вона навмисне взяла лише

вицвілу сукню, знаючи, скільки приготувань я роблю, і чуючи, як я щодня благаю її зібратися; а з другого боку — як це пояснити!.. У нас понад десять тисяч франків у кишені, так легко було взяти тисячу і вдягтися... та я вам набридаю, і ви маєте рацію. Це надто сумно.