П'ятниця, 23 вересня 1881

Учорашні росіяни таки спромоглися завести розмову. Звісно, мене вихваляють просто в очі, а інші дивилися на цих двох з'єднаних бідолах і не проминули трохи посміятися.

[затерті слова: Вони готуються до карнавалу і видаються мені лагідними, навіть не озлобленими] проти товариства». Зрештою, це, можливо, шановані люди.

Відтоді [затерте слово: Але] мене так нудить від усього цього, що ось уже чотири години я сиджу й розкладаю пасьянси, наче паралізована, не маючи відваги перейти кімнату. Стоїть сіра погода, час від часу мрячить дрібний дощик. Мені здається, що моє життя скінчилося, що я ніколи не вийду ні з цієї вогкості, ні з цього душевного туману...

Не можу я поїхати до Італії, хоч і хочу, — знову починати прикрощі 1876 року? Ах! ні; уперше, щоб дізнатися, — так, але тепер ні. Я могла б туди поїхати вдало одруженою чи славетною, а без того — ні. Це означало б наражатися на нескінченні муки. Коли подумати, що я ще й додала до справжніх прикрощів... цього Антонеллі, який мені й години не подобався і з якого зробили роман, історію, мало не скандал... І не тому, що це

минуло, але ось ота гидота Лардереї — отам принаймні щось було, шалене й справжнє захоплення, тоді як... А якщо я й удавала, якщо я й змусила його, цього байдужого, повірити, що кохаю його, то це мама казала: це ні до чого не зобов'язує, а ти його привабиш; може, ми з нього щось і зробимо, не квапся, навіть якби ти йому сказала, що його кохаєш... І, чуючи це, такі легковажні поради... Я казала собі, що розважлива жінка й моя мати не давала б мені таких, якби це не було справді корисно; коли чуєш дурниці з вуст людей, яких маєш за розважливих, ці дурниці видаються наслідком досвіду... Не вмію пояснити... Кажеш собі: коли вже такий-от дозволяє легковажність, то й мені можна. Присягаюся, я не вигадую собі виправдань, та й до того ж я звикла лишати за собою відповідальність за свої вчинки... Але ж! Моя мати — дитина й провінціалка... і ніколи, зрештою, якби я їй це сказала, вона б закричала про мерзоту, ніколи вона нічого не радила...

[На полях: Ви надто добре знаєте ту невинність [затерті слова: від першої], яка є свого роду розбещеністю... Без надто великого лиха. Я недоброзичлива мимоволі — через те, що погано вмію висловитися.]

Цікаве було б дослідження... якби мати хист. Років у дванадцять, тринадцять ми з Коліньйон часто виходили й, природно, помічали перехожих, говорили про них, повернувшись; мама дивувалася, разів зо два сердилася; потім, бачачи, що я й далі говорю про чоловіків як про якусь новину, вона звикла, а тоді я ще й перебрала міру, верзучи дурниці в надмірі своїх п'ятнадцяти років, у тому шаленстві життя, що часом справді доводило мене до божевілля. Тоді й вона сама взялася [затерті слова: слухати мене, як] іще й тепер інколи, бо все, що я роблю, має бути чудовим, — і ми всі в домі стали дуже легковажні, на словах, звісно.

Отож і сталося все це, і я заходилася вигукувати в цьому щоденнику обурення проти себе самої. А все тому, що, сама того не знаючи, я була [затерті слова: цілковито чистою, пишучи задля пози, що чоловіки створені на те, щоб їх дурили, тощо й інші банальності, якими я гадала виказати свій розум, свій досвід, свою ранню зрілість...

Дитячі витівки! (Пишу все це з розчарованим виглядом тридцятип'ятирічної). Прочитавши певні фрази, можна подумати, ніби я впала на саме дно безодні, — сторінки, які можна витлумачити в мерзенний спосіб, жахіття! І все через те, що я поцілувалася з юнаком. Я аж ніяк не шкодую про своє обурення, і це видається мені нині так само мерзенним, як і тоді, ба навіть більше.

Бо я навіть уві сні не припускаю падінь... більших... Та якби я читала написане мною в когось іншого, то неодмінно припустила б усілякі страхіття, — отож не звинувачуймо інших у недоброзичливості...

Я розповідаю вам це, бо нещодавно, перечитуючи старі сторінки, я уявила собі, що певні місця можуть потрапити на очі комусь, хто прочитає тільки їх... Ах! усі видимості проти мене — щоб повернутися до росіян. Базілевич упізнала мене на Редуті пана д'Осмона і на балу в Опері. Хай скаже — і все сказано. Я була божевільна, можливо, я й досі така — а відколи б це я мала не бути? Та ще й півтора року тому в Мурсії — Арно. Невже я знову почну ці необачності, що мене занапащають...

Ми пішли на пляж близько шостої й зустріли там Діаса де Сорію, якому Жюліан говорив про мій хист у словах, за які йому слід бути вдячною. Увечері в мене обличчя, якого я вже якийсь час не бачила: сяйво, свіжість, щось дитяче й миле! Одне слово, мені кортить піти до казино в пошуках успіху.

Та ось, поки я збиралася вдягти капор у стилі ампір зі зборчастого крепу й сукню, теж усю зборчасту, з мусліну з корсажем із старовинного муару, на сільський лад, мама лаштувалася надіти доволі пом'яту чорну шовкову денну сукню й капелюшок за сорок франків, насунутий на чоло. Діаманти, щоправда, є, але ця стара денна сукня — на вечір, у казино, де всі такі елегантні!..

[Навскоси: Щоб нас узяли за кокотку та її компаньйонку.]

Одне слово, ми сперечалися двадцять п'ять хвилин: я докоряла й повторювала, що ж бо попереджала і всі знали... і що й так досить усього, щоб іще й творити нове, та таке безглузде... Вона ж намагалася переконати мене, що ця стара сукня дуже гарна, але без жодної переконаності, — а нема нічого, що так доводило б до сказу, як коли люди не вірять у те, що кажуть. А тоді, побачивши мої сльози, вона замовкла, наче переконана, а насправді — щоб не тягти сцену далі. Я роздяглася й цілу годину проплакала. Ці добрі пані напихатимуть мене тріскою, желатином, гранулами, йодом тощо, тощо. Ах! похмурі дурепи! А тепер батько телеграфує, що мама має негайно виїхати: процес от-от дійде якоїсь розв'язки, хоч би якої. Це справа першорядної ваги. І тоді ці дві навіжені кажуть, що Башкирцев божевільний і що краще було б, аби мама не верталася до Росії, бо це розворушило

справу, про яку вже й не говорили. Залишаєшся приголомшена, остовпіла, мертва перед такими міркуваннями. Отже, вони згодні, щоб усе так і тривало?!! Аби лиш тяглося. А я??!!! Та зараз, почувши, як я кашляю й задихаюся, вона ридма ридає в сусідній кімнаті — може, ще й зі страху перед тим горезвісним кінцем процесу.

Зрештою, обидві ми гідні жалю. Вона ж добре бачить, що моє життя отруєне і що все, все аж до найдрібнішого обертається проти мене...

[Навскоси: окрім хіба що живопису.]

Я плакала сьогодні через цей зіпсований вечір — ні, це остання крапля, що переповнює чашу.

Зрештою, за п'ять хвилин до прибуття цієї депеші я відчула, що зараз станеться щось страшне; я хотіла встати з-за обіду й бігти до себе зі страху перед чимось невідомим, коли принесли депешу... Тепер я спокійна, і все попереднє видається мені дитячим — звісно, якби це було раз, але ж усе життя!..

Мама плаче не з того, що я гадала: вона плаче, бо каже, що я її кривдно ображаю і що вона цього не заслужила і що це огидно. Отже, це означає ображати — відмовлятися виходити в жалюгідному вбранні, коли маєш здоров'я і гроші, потрібні, щоб бути пристойною?

Я сказала, що нас узяли б за кокотку та її покоївку або принаймні за якусь дивну родину, де мати вбрана, мов гувернантка... Це означає ображати. Ні, це привід. Якби ще не було всього того, що є!.. Але додавати ще й такі шкідливі дурниці, коли їх так легко уникнути, — ось що доводить мене до відчаю! У своєму справжньому чи іншому розпачі я хапаюся за якусь дрібничку й кажу собі, що мені не насміляться в ній відмовити, а коли ця дурниця зривається, обурюєшся, гніваєшся, а тоді падаєш, прибита такою несправедливістю долі, — аж смішно. Вдягтися в дорожню чи ранкову сукню — єдиний спосіб бути до пари мамі, але навіщо тоді йти до казино?

Зрештою, нестерпно наводити всі ці подробиці, але я боюся, щоб мене не вважали за чудовисько, яке тиранить своїх бідолашних рідних.