Четвер, 22 вересня 1881

Дощить, я малюю марину зі свого вікна. Близько п'ятої ми пробуємо поїхати на перегони, та стоїть собачий холод. Після сніданку ми досить довго пробули у вітальні готелю; мама забула там учора російську газету, яка докладно про мене пише (див. альбом преси, який я зараз укладаю), і якась російська дама з чоловіком це прочитали, і кажуть, ніби вони й справді чули про мене як про талановиту художницю в Неаполі. Якби мама була там, вона б завела знайомство, та в неї мігрень, і ми з тіткою дали їм проказати ці

влесливі речі, не підводячи голів від наших газет. Дама чарівна, чоловік пристойний, дитина гарненька; вони, як і ми, нікого тут не знають і дуже хочуть, гадаю, познайомитися.

Після обіду ми знову йдемо до вітальні; я там читаю для годиться, та ми справді маємо надто дурний вигляд серед усіх цих людей, що знаються, розмовляють, ходять туди-сюди, — я кажу про росіян, серед яких розкошує Базілевич. Зрештою, я в Біарріці, де вже три роки мріяла повеселитися. Сьогодні пополудні на мені була сукня із сірого сукна, спідниця рівна, з вирізаною й нашитою внизу вишивкою з сірого атласу. Корсаж у стилі Луї XV із жилетом під вишивку спідниці, паньє пришиті до корсажа, просто зібрані ззаду й спадають доволі низько. Сірий фетровий капелюшок, такі самі черевички [затерті слова: «мольєри», підбиті] лиловим атласом; усе разом — королівська простота.

Учора ввечері Коклен-молодший¹ давав виставу в «Пале-Біарріц». Я була вся в чорному; [затерте слово: капелюшок] пристойна, будьте певні.

Я мала надіслати Сен-Аманові біарріцькі хроніки — імена, туалети тощо. А я не знаю й живої душі, хто міг би назвати мені хоч когось.