Вівторок, 20 вересня 1881
Уранці я гуляю... з мамою і знаходжу Біарріц менш [затерті слова: гарним, ніж пополудні]; ми їдемо на перегони, дорога чарівна, і я знаходжу аж надто багато всього, що можна було б намалювати.
Мої матінки в чорному, я в білій сукні, капелюшок, підбитий чорним оксамитом і вкритий білим пір'ям, рукавички й черевички чорні. Бо ми ще носимо жалобу за Імператором. Усі порядні росіяни її носять, а багато хто носить її, щоб видаватися порядними. І подумати тільки, що я мусила сваритися вдома, аби переконати їх, що носити кольорові сукні справило б згубне враження. Шкодую, що ношу біле, бо тут є дві-три позерки, що всі в чорному, хоч відтоді минуло вже мало не сім місяців.
Так, Біарріц гарний, дуже елегантний, веселий — словом, це найшикарніше курортне містечко, яке я бачила, та я надто нудьгую.