Неділя, 18 вересня 1881

У мене є невеличкі сукенки з батисту чи білої вовни, без

оздоблення, але пошиті на диво гарно, дуже свіжі, дуже чепурні. Полотняні черевички, куплені тут, але гарненькі. І чарівні капелюшки, та капелюшки білі, [затерті слова: юні] капелюшки щасливої жінки. Усе це разом дуже впадає в око, а в тому настрої, в якому я перебуваю, це просто-таки доводить до розпачу. Я повертаюся, щоб виплакатися... Мама й тітка ні бадьорі, ні веселі, а ще наші постійні суперечки — одне слово, це повна протилежність приємній подорожі на вишуканому узмор'ї.

Сьогодні перегони, та, гадаю, екіпажа дістати не вдалося. Тітка й мама дуже хочуть зостатися тут надовго, бо погода чудова, а моє здоров'я, ви ж розумієте...

Та я не вірю, що ясність, сонце помічні, коли в душі так темно, — самі слова!

А проте я не можу змиритися з тим, щоб сидіти замкненою в Парижі! І це ще найщасливіше з усього. Тиша й самота майстерні. Я справді гадаю, що відколи... Зрештою, коли я бачу елегантних жінок, мені кортить бути такою, а тільки-но вдягнуся й вийду, мені здається, ніби мене беруть бозна за кого. Шість років тому у «Гранд-готелі» я весь час співала у своїй кімнаті, і хтось сказав, що я артистка Михайлівського театру в Петербурзі¹, потім та замітка у «Фігаро» про перегони 1877 року — і відтоді, гадаю, в мене ще й ця душевна недуга...! Я ніколи не одужаю і трохи спокійна лише в якомусь чорному ulster² і капелюсі, насунутому низько на чоло, що робить мене зовсім бридкою... І тоді я плачу за тими елегантними сукнями, які доводять мене до сліз.

Щоб опертися цьому, треба б знову бачити знайомих, розмовляти, виходити... а ми самі-самісінькі... Зрештою, що звичайнішого за білу батистову сукню на узмор'ї, коли дуже спекотно, — а мені здається, ніби я чиню щось непристойне.