Понеділок, 19 вересня 1881

Учора ввечері в казино — цілий квітник¹ чарівних молодих жінок і вбрань. Танцювали, розмовляли; серед тих, що танцювали, не було жодної, кому б минуло тридцять. Сліпуче сяйво [затерте слово: молодості] і світлих, елегантних туалетів.

Ми пробули там недовго, не знаючи й душі; лишалося тільки показати себе, що я й зробила, — гадаю, я була гарненька й добре вбрана. Базілевич танцювала, Мартінови прогулювалися терасою. Тут із півтора десятка росіян, серед них і ці дами, які

знаються. Що ж до нас, ми самі-самісінькі, і нема надії, що це зміниться. Старий Нерво з Ніцци тут, і Франсіа теж. І Базілевич. Не кажу, що ці люди наговорять жахіть, але вони знають, як воно було в Ніцці й Парижі. Є створіння, що, маючи за нами більше всякого... поганого, не зазнали лиха бути вигнаними з ніццького товариства. А ті, хто буває в Ніцці, бувають усюди; та ще й папери в російському посольстві — але без Ніцци це було б іще пусте. [затерте слово: і коли] раз уже усталилося, що воно так, нічого не вдієш, тим паче що ми нічого й не змогли зробити, щоб це змінити. Та ще й самотні жінки! А додайте до цього мою божевільну звичку виставлятися напоказ і збуджувати заздрість!.. Батько має рацію, він каже, що, тільки-но скінчиться процес, він усе влаштує... Зрештою, усе це прийде надто пізно... якщо взагалі прийде. Та я вже сто разів про це писала. Хотіла б я знати, що я собі уявляла, їдучи сюди!.. Та хіба ж знаєш! І ось, якби лиш Базілевич була з нами, все було б гаразд. Мама й тітка стверджують... так, спершу в Парижі вона запрошувала нас до себе, ми не пішли... та не через це... Зрештою, вона не краща за нас, тільки їй щастить і нема процесу... Але ж щодня бачиш, як одружуються з танцівницями, авантюрницями, пропащими жінками... Тільки я недостатньо... щоб бути серед цих жінок, і недостатньо також... Ах! вони мають рацію, не вірячи, що я відмовляю всяким Мультедо та іншим — цілій купі, яку мені сватали Ґавіні й Байоль, та ще й славетним іменам і партіям. Це й справді неймовірно, що я їх не хочу, живучи так, як живу; а все тому, що завжди жевріє божевільна надія знайти когось, хто одружиться зі мною з кохання, а потім ще й оця думка: я завжди знайду якесь ім'я, що візьме мене за мій посаг. Ах! яка ж я нещасна! Ах! якби лиш знайшовся хтось... Якою відданою дружиною я була б і як я любила б цього рятівника!

Ах! надто-бо жорстоко терпіти ці дріб'язкові й воднораз страхітливі речі. А коли я перебираю своє життя в думках! Ах! Господи... Мої матінки бачать цю гнітючу самоту... Та вони безсилі, та й не усвідомлюють... я ж від цього помираю...

Так, удар довбнею не завжди вбиває, інколи виживаєш, але ця отрута, повільна й безнастанна... Ах! як це жахливо, як я хотіла б жити! І яка моторошна річ — усвідомлювати все: ціла загублена молодість, і вічна надія, що ось воно припиниться, — а потім ніколи, ніколи, і казати собі, що помреш, нічого так і не зазнавши, але... зрештою, хіба не однаково, кінець той самий

той самий. О ні, ні, ні.

Ви ж розумієте, я не заводитиму знайомств із людьми, які легко знайомляться на водах, — словом, із якимись бозна-ким, а пристойні люди міркують так само, як я, отже. Я вже майже надумала їхати до Іспанії, та мама щойно телеграфувала старій Ґавіні — це я вгадую з депеші старого Ґавіні: «Виїжджаю до Парижа; якщо присутність пані Ґавіні не конче потрібна, умовлю її прийняти ваше люб'язне запрошення, вдячність і привіти!» Мама сподівається, що стара Ґавіні зробить наше існування стерпнішим, але я ненавиджу, коли вона отак клопочеться, — це завжди кінчається по-дурному! Звісно, влаштують так, щоб пані Аделіна гостювала в нас, — так уже робили з Бертою в Дьєппі, з Бертою, яка ні на що не годилася, хіба що підбивати нас на дурниці.