Субота, 17 вересня 1881

Досі — жодної з тих незрівнянних вишуканостей, які я вже три роки мрію побачити в Біарріці... А щодо пляжу, з мистецького погляду... це неприємно й бридко. О затоко Ніцци, о Неаполітанська затоко!

Та навіть маленькі пляжі довкола Ніцци — Ез, Больє тощо... Тут тебе дратує купа дрібного каміння, накиданого абияк, — наче картонні декорації, нарочито тут поставлені; пляж маленький, праворуч маяк, ліворуч скеля, а поза цими двома мурами — величезні безлюдні пляжі. Місцина захаращена, але без жодної мальовничості; нема жодного будинку справді при самому морі, доводиться весь час дертися вгору, знову дертися й спускатися. А ще я дві години об'їжджала околиці в екіпажі й не знайшла й тіні мотиву — ні рибалки, ні халупи; самі сосни, вілли, биті шляхи.

[затерті слова: На обіді ціле] товариство: панни Мартінови (з Неаполя, пам'ятаєте?), їхня тітка, потім Базілевич і ще одна. Колись приятелюючи з Базілевич, ми тепер уже й не вітаємося. Це вона, гадаю, перша перестала вітатися.

Зрештою!.. Огида до всього цього підступає й хапає за горло... Краще вже податися до Іспанії: подивлюся картини, зроблю кілька копій, а може, й знайду сюжет для картини, у всякому разі — етюди. Так, провести місяць чи шість тижнів майже без багажу, нікому не відомі, спокійні.

Двоє знайомих: герцог де ла Конкіста (з тих часів, коли мама бувала у світі в Ніцці) і малий Дзурло, яких ми застаємо в «Пале Біарріц» — новому готелі, влаштованому в колишній віллі Євгенії.

Бідолашна жінка. Та її вілла¹ — то справжня казарма; зрештою, Друга імперія була настільки неартистична, наскільки це лишень можливо. Отож цей «Пале Біарріц» — щось на кшталт казино, де є все, чого душа забажає: музика, театр і пекельна гра. Його заполонили кокотки, що тримають банк... Дзурло нам усе це розповідає; закладові зробили величезну рекламу, і тітка скиглила, що я воліла наш готель. Тепер, сподіваюся, вона вже про це не шкодує.