П'ятниця, 15 липня 1881

Ми в Харкові, на пероні застаємо Мішу й Ліхопоя, вони виїхали з Полтави раніше за нас. Сперандіо приїздить із дружиною (сестрою Паші), яка, мабуть, найбридкіша жінка, яку я будь-коли бачила, та зі своєю донечкою Марго, трирічною й милою. Ми йдемо прогулятися пішки містом. Ліхопой люб'язний із Діною, я сподіваюся, що мої розмови про живопис, про честолюбство, про зневагу до тутешнього життя шкодять мені в його
очах і що він оцінить цілком справжні (без подвійного сенсу) принади Діни, яка чарівна, має волосся золотаве, мов жито, і сліпучу шкіру, відколи дбає про себе на селі.
А я кашляю й задихаюся. Я щойно роздивлялася себе в дзеркалі, гадаючи знайти ознаки хвороби, але ні, ще ні; я худа, але дуже далека від змарнілості, та й оголені плечі мають квітучий вигляд, що не пасує до кашлю й тих звуків, які я чую в горлі, і тих, що їх я вже не так добре чую вухами... Це я застудилася, ось чому я кашляю дужче... Зрештою...
Ми з мамою зайшли до монастиря, і мама ревно вклякла перед мальованим образом Богородиці — як можна молитися образові! Я мала тверде бажання, але не змогла. А коли я молюся вдома, коли воно само находить, то потім мені легшає, присягаюся вам, і я вірю, що Бог може мене зцілити, але лише Він. Тільки для цього треба було б, щоб Він пробачив мені стільки дрібниць.
Я завжди чула, читала і майже бачила, що нерозділене чи знехтуване кохання завдає страждань. Я не страждаю через Кассаньяка, і навіть коли думаю про нього, то з великою втіхою. То як же???