Неділя, 10 липня 1881

Я лягла о пів на п'яту, забувши про молитви. Поль не хоче миритися з Олександром, а проте його самолюбство, убережене мною, ціле, але тут у них дивовижні уявлення.
Зрештою, ми снідаємо в Олександра й напиваємося. Тут без цього не обходяться, я в жаху. Ах! я хочу поїхати, тут усе гидке! О! а мої дядьки — вони геть нестерпні: добродушний дурник Етьєн і п'яниця Володимир. Що я сказала? Я нічого не сказала. Та Марі сказала, що я хочу поїхати, ну то ти кажеш, що їдеш, зможеш поїхати, а поки що нащо їхати: — Тобі ж тут так добре. — тощо. А я вийшла звідти нестямна, і ось ми всі вернулися, окрім мами й тата, які тільки те й роблять, що дратують одне одного, і знервовані, наче істерики.
Дорогою ми зустрічаємо Ліхопоя, зупиняємося, розмовляємо.
Міша вирвав собі зуба, піднімаючи Сперандіо й Поля, бо сьогодні ввечері у великій вітальні ми влаштовуємо щось на кшталт цирку. Коко робить вправи, чоловіки теж.
Міша весь час тримається наших спідниць, йому двадцять три роки, але наче шістнадцять.

Примітки

Коко: майже напевно домашній улюбленець — найімовірніше, папуга, з огляду на ім'я та цирковий контекст.