Субота, 9 липня 1881

І ось ми всі вирушили на прощу, а звідти — до Кременчука, де покатаємося Дніпром; я вдаю безбожницю чи майже й підбиваю їх на цю поїздку.
Отож, після тисячі вагань ми наважуємося. Ви й не уявляєте, це ціла справа! І задля чого? І, може, краще було б не їхати! Бо ж, зрештою, як воно буде? Чи знайдемо, де переспати чи попоїсти? Зрештою, це село, ми візьмемо Василя, який куховаритиме. Це жахіття: коло Гавронців є гора, яку ніяк не оминути, отже, до цього мали б уже звикнути; та де там! Ні, щоразу — наче перед тобою щойно виросла нова, страхітлива перешкода. Зрештою, після того як кожен по черзі сказав, що він
лишається або що той чи той сказав йому лишитися, ми вирушаємо у трьох екіпажах: пан і пані, Діна, княгиня, Катерина, сестра Ніні, та Сперандіо; Ніні, я, Поль і Міша. Десь на середині дороги Поль і Міша щиро співають, що приголомшує селян на шляху. У готелі ми застаємо трьох братів Бабаніних разом — Олександра, Етьєна, Володимира, — що п'ють шампанське.
Олександр говорить про серце, про спорідненість, про спогади юності; словом, він розчахнутий, наче брама, коли вона відчинена... Зрештою, я одразу здогадуюся, що тут щось є. І справді: він щойно викупив у Етьєна його частку спадку; отже, Етьєн прогорів, як і інші. Лишається тільки Микола, але й він прогорить попри всі свої крики, і тоді Олександр матиме всі землі свого батька. Сила цей чоловік, він іде до своєї мети й її досягне; це сила. Я схиляюся й майже його поважаю. Він посварений із Полем і його зжере; тож я їх помирю.
Оскільки в мене з ним немає жодних справ, наші стосунки цілком люб'язні, і сьогодні ввечері в міському саду я взяла його під руку. Але, здається, ми влаштували найгучніший день, який тільки можна уявити в Полтаві, і про нього ще говоритимуть. Тож я вам його розповім.
Ми обідаємо в згаданому саду, стіл на п'ятнадцять кувертів займає весь правий бік тераси, і нам не дають заважати публіці, що тиснеться на доволі непоштивій відстані, аби подивитися, як ми їмо, і послухати оркестр, що грає для нас, та жіночий хор, який ми викликали. Циганські пісні співали росіянки та шведки.
Я хотіла б ударити на сполох, бо люди сходилися недостатньо швидко, а заповнилося все десь до восьмої.
Ми йдемо в тир, де я виступаю після двох офіцерів, які стріляють гірше за мене! Не забуваймо, що під час обіду до нас приєднується пан Устимович, предводитель дворянства Полтавської губернії.
Мій батько — предводитель дворянства округу, яких тут 13 чи 15. Цей пихатий бовдур, віршомаз, прюдомівський і гротескний, має славу великого розумника й красеня. Кілька днів тому, та й часто, я кепкувала з його сміховинних віршів стільки, скільки він того й заслуговує, та ще й при людях сьогодні ввечері. Тож я влаштовую виставу зі своїх похвал, кожне слово яких мало подвійний сенс для тих, хто слухав. Це безглуздя — такий собі представник дворянства; зрештою, він пройшов несподівано, усі боялися й проголосували, аби з цим покінчити, тож він і впав на лапи, геть приголомшений честю. А він з чудової, багатої родини, вдало одружений
бовдур наполягав, і батько сказав йому, що надалі чинитиме на власний розсуд і радить йому робити так само. Сприйнявши це серйозно, той надумав виправити справу і з усмішкою простягнув йому свою картку (що було доволі влучно), а тут наш чоловік мав дотепність відповісти своєю фотографією. Та байдуже — за два роки я приїду й допоможу повалити цю зухвалу колоду. Він гуляє з нами й наполягає піти до архієпископа, але я кажу, що, оскільки нас не чекають о такій порі, це було б непристойно. Мама раптом відступила перед непристойністю його зауваги до мого батька, але він анітрохи не зрозумів.
Ми йдемо в театр, прибудований до саду. Аплодують і ревуть так гучно, що аж нерви здають... Бридкий це звичай — ці крики, щоб викликати акторів, і ці холодні захвати щомиті. Третя галерея кричить вам, що в нас курять. Це був Олександр, він ховається, і мама допомагає всіх заспокоїти, перебивальника лишають у спокої, але райок, осмілілий від безкарності, зичить нам смачного
Мама влаштовує через це сцену, вернувшись до готелю, вона, зрештою, геть знервована, а нема через що. Володимир, утім, геть готовий, це огидно. А ця публіка вкладається просто на землі, де завгодно, і ніхто навіть не завдає собі труду... Зрештою, потім уся ватага дочекалася нашого рішення, ми знову йдемо в сад вечеряти — єдине, що тут роблять щиро. Але вже третя година, усе зачинено. Я пропоную піти збудити Олександра в його домі, він запрошує нас на сніданок назавтра і завжди люб'язний зі мною.
Ми ступили кілька кроків вулицею, босі та в нічних сорочках. Я беру його під руку, нарікаючи, що цей похід був би кумедний, якби тут уміли веселитися. Але спершу проща; ми не дуже до неї приготувалися, тож я занотовувала найменші прикрощі, щоб офірувати Богові ці дрібнички, хоч і думаючи, що це не те. Зрештою, щоб спокутувати, я вирішую простояти цілу ніч, тобто від четвертої до десятої, у молитвах, що є страшенно багато, коли вмираєш від утоми.

Примітки

Кременчук — промислове місто на річці Дніпро в центральній Україні, приблизно за 90 кілометрів від Гавронців.
Троє братів Бабаніних — Олександр, Етьєн і Володимир — материні дядьки Марі, сини її бабусі.
Предводитель дворянства («maréchal de la noblesse») — виборна посада в російській імперській адміністрації, що представляла дворянський стан певної губернії чи повіту. Пан Устимович обіймає губернську посаду; батько Марі — рівнозначну повітову.
«Soliveau» — невелика балка чи колода; з байки Лафонтена «Жаби, що просили собі короля», де колода, кинута в ставок як їхній король, виявляється безпорадно нерухомою. Марі вживає це слово як образу для пихатого нікчеми.