П'ятниця, 8 липня 1881

Тяжкий день з усіх поглядів. Чвари,
надути губи, уникаємо одне одного або сваримося... Мама дуже наструнчена проти Поля, вона навіть якоюсь мірою сповнена до нього ненависті. Це любий дядько Олександр її намовив. Надвечір усе вгамовується, з мене вже досить...
Чарівне місячне сяйво, ми всі лишаємося під балконом погомоніти. Приїхав Міша. Але вдень було дуже нервово, ми мало одне одного не гризли.
Я добру годину міряла кроками доволі великий гайок, темний навіть опівдні. Туди ніхто не ходить, і ще було видно сліди останніх дощів. Гуляючи отак на самоті, я вигадувала собі історії з Кассаньяком, тут було зручно й тихо. Але щоб це сталося... з його боку знадобилося б стільки делікатних спокут... А надто, що ж нічого й не було. Ах! спалах легше залагодити, а отак — дуже важко. А я мрію про шлюби, почесті, славу й, нарешті, про любов цього чоловіка, а далі — нічого. Тобто я ніколи не мрію, що зраджую чоловіка, я спершу влаштовую собі вдівство... І цей Кассаньяк, якому я приписую всі делікатності, усю велич... і всю ту славу, яку я маю здобути, щоб не бути приниженою, вертаючись до нього... Тепер я бачу в ньому вади, але тоді в нього їх уже не буде, він мене любитиме, аж стане ідеальним коханим... Коли я приїхала сюди п'ять років тому і коли виходила чи дивилася ввечері з вікна в цей великий сад, я думала, як гарно було б, якби він був тут. Як же я могла знайти місце для Лардереї... Та то було ніщо, його нібито тридцять тисяч франків ренти, бажання вийти заміж і його опір, любов? Ніколи, ніколи, ніколи. А втім, чи ж це любов, чи люблю я цього? Побачимо, а тим часом занотовую враження.