Четвер, 7 липня 1881

Тесть поїхав, сестра лишилася. Ніні благала стару каналію дати їй п'ятсот карбованців, щоб відвезти мене й провести кілька днів у Парижі. Але нічого.
І то ще якби він був бідний.
Мій же батько, окрім грошей, які був мені винен, щойно дав мені триста п'ятдесят франків, обіцяних, щоб сплатити рахунок торговцеві фарбами. Він також обіцяв сплатити за фарби, які я привезу сюди, але на сто франків я можу більше не розраховувати.
Тільки я мала виїхати сьогодні ввечері, але мама може довезти мене лише до кордону, а там доведеться добу чекати на тітку... Та й такі поділені навпіл проводи мають такий підозрілий вигляд. Та й я така нещасна зі своєю родиною.
Зрештою, мама виводить мене з себе млявою пасивністю, що є таким собі дратівливим опором. Пан має гарячку, і я з ним не розмовляю, уголос виказуючи своє невдоволення. А Ніні до смерті хоче подорожувати, і це справило б Полеві величезну втіху, тож я вирішую ощасливити двох і звеселити собі дорогу. Я кажу про це мамі з безліччю докорів щодо її повільності, недбальства й тих вигадок, якими вона гадає мене заспокоїти і які я зрештою все одно розгадую, бо здебільшого це щоб виграти час, — а тоді настають напади обурення, які ці добрі душі сподіваються врівноважити сиропами.
Ах! Свята Мадонно. Отже, я вже й не знаю, що саме
казали, тільки мама сказала, що я не зобов'язана жити з родиною, яка так мене дратує.
— А як же бути?
— Та ось же Брезло живе сама...
Якби в цій дурниці були зухвалість, кпини, лихослів'я — то було б нічого, [замазано: це було сказано] почасти з недбальства, почасти з якогось переконання, навіяного втомою від цих сцен та справжнім горем, якого це їй завдає. У мене вже боліли щелепи й горло стискало від того, що я стримувалася, і я почала кричати їй, щоб вона вийшла, бо я нароблю лиха, і вона вийшла дуже повільно
Можна бути забобонним і вірянином водночас. А втім, нещастя стається не через розбите люстро, а радше люстро розбивається як засторога... про що?
Я можу лише молитися Богові, я відчуваю, я знаю, що нічого не заслуговую (і присягаюся вам своєю душею, що я щира), але як же втриматися й не просити... милості, навіть коли її не заслуговуєш.
Зараз я вернулася з павільйону, де лишалася, розводячись про скнарість та нахабство мого батька. Ніч була така гарна, місяць такий свіжий і блідий, що замість іти просто до павільйону я погуляла, зітхаючи й питаючи себе, нащо всі ці клопоти.
Хіба ж це не те саме, що лишитися тут... Бог витягне мене звідси так само, як і звідусіль, якщо тільки захоче дати мені раду, та й погода гарна, усі тут добрі люди — челядь і селяни, усі, та й дві великі садиби, що дивляться одна навпроти одної, наче два дурні. Зрештою, нащо їхати... Шукати лікаря, який мене зцілить, води? Я в це не вірю. Я більше не вірю ні в що, крім Бога, що зцілить мене... Я тихенько підійшла до відчиненого вікна [замазано: і, ховаючись] за величезною тополею, прислухалася, але за п'ять кроків я нічого не чула з розмови, що велася звичайним голосом. Я б сто разів пропала, якби мама не давала мені ради більш-менш дотепним способом. Але сама... сьогодні ввечері я добре переконалася, що я хвора... Зрештою, якщо йдеться лише про те, щоб мати... чи радше ні, це не... довіра, це
безумне бажання зцілитися, нехай Бог змилується наді мною.
Ніні, її сестра й Діна провели мене до моєї кімнати, і ми говорили про зловісні речі з приводу розбитих люстер. І три свічки — таке зі мною тут уже траплялося двічі чи тричі. Зрештою, чи я помру? Бувають хвилини, коли від цієї думки мене кидає в холод, але коли я вірю в Бога, мені менш страшно, хоча... мені все ж хочеться жити. Або ж я осліпну. Це було б те саме, бо я б себе вбила... Але що ж знаходять там? Байдуже, усе одно уникаєш знайомих страждань. Або, може, я геть оглухну. Я вперто пишу це слово, що дряпало мені перо... Боже мій, це не жаль, я не варта жалю, я негідна, і нехай я помру цієї ж миті, якщо кажу це з лицемірства, я недостойна нічого, але Ти Бог, а я навіть не можу молитися, як інших разів, не можна, я принаймні не можу просити чогось несправедливого [замазано: це] несправедливо, окрім як просити поблажливості для себе. Якщо це смерть когось близького... батька — то була б невелика втрата, але мама. Я б ніколи не втішилася, що сказала їй криве слово: Ви, може, схотіли б спитати, чи воліла б я цю смерть глухоті... Я не змогла б ні сказати, ні вирішити навіть протягом найкоротшої секунди.
Що, безперечно, шкодить мені перед Богом, — то це те, що я зважаю на найменші порухи своєї душі і не можу не думати, що така ось думка може бути зарахована мені в гріх, а така ось — у заслугу, а тільки-но я визнаю, що це добре, як уже немає в тому жодної заслуги і все пропало. Якщо в мене з'являється якийсь шляхетний, чи добрий, чи християнський порив, я одразу ж це помічаю, отже, попри волю, відчуваю задоволення з огляду на те, що це, на мою думку, мало б мені принести, а за таких умов заслуга зникає. Тож щойно мені спало на думку зійти вниз, кинутися мамі в обійми, упокоритися — і, звісно, думка, що йшла за цією, була на мою користь, і все пропало. Потім я відчула, що мені не надто важко було б так учинити і що попри волю я зробила б це трохи зухвало чи по-дитячому, бо справжній серйозний, драматичний вилив почуттів між нами неможливий — мене ніколи не бачили інакше, ніж розлюченою чи насмішкуватою, і це було б неможливо.
Мене вважали б божевільною або такою, що грає комедію.

Примітки

Торговець фарбами: купець, що спеціалізувався на художницьких фарбах і матеріалах, — значна стаття витрат для художниці, що працює.
«Пан» — іронічне формальне «Monsieur» щодо її батька, що натякає на його вдавану поважність.
«Свята Мадонна» — Марі вживає це італізоване звертання («Sainte Madone») як вигук розпачу.
Луїза Брезло (1856–1927) — швейцарська художниця й товаришка по навчанню в Академії Жюліана в Парижі, яка, як відомо, жила самостійно. Мама, вочевидь, натякнула, що Марі могла б учинити так само.
Три свічки, що горять водночас: російське повір'я, яке віщує смерть. Марі, вочевидь, двічі чи тричі опинялася в кімнатах із трьома запаленими свічками.