Субота, 4 червня 1881

А я ж вам казала. Мене б'є з усіх боків. Робер-Флері, можливо, помер уже цієї самої хвилини. Жюліан пише, що він застудив легені, виходячи від матері у відкритому екіпажі, і одразу — між життям і смертю. Він плаче, знаючи, що пропав.
Чи ж не страхіття. Не кажучи вже про батька, якому вісімдесят п'ять років, і про матір, яких бідолашний Тоні так боявся втратити. А пан Жорж живе!!!! Ні, бувають же такі речі!! Лікарі впадають у відчай, і фатальної розв'язки чекають щомиті. Як же мені боляче!
А до того ж, при моїй біді з вухами, так страшно зближуватися з новими людьми... А я ж звикла до Тоні, який був до мене такий добрий. Я ніколи його не заміню. О Боже мій, зроби так, щоб це була неправда, заради його бідолашних батьків, — невже ти вразиш двох старих людей, аби лиш не переставати так мене «балувати» в житті?