Середа, 25 травня 1881

Отже, вчора ввечері я поїхала; тітка, яка бачила, що мені сумно лишатися в Парижі, не плакала, боячись, що я дорікну їй, ніби вона впливає на мене, розчулюючи, але в неї смерть на душі, і вона вірить, що більше ніколи мене не побачить. Бідолашна жінка, яка обожнює маму, удвічі дужче обожнює через це мене, а я з нею якнайнестерпніша. Я навіть питаю себе, як можна так погано віддячувати за цю величну відданість, але мені це здається чимось належним, та й... вона ж нікого не має, крім мене, та й коли любиш когось, то це для себе... Вона ще з мого народження привчена бабусею бачити в мені ідеал цілого світу; тепер, хай би що я робила, у неї до мене лише турбота й запобігливість, мені навіть казати нічого не треба, вона ловить мої забаганки, і то тим більше, що, знаючи, яка я нещасна й хвора [замазано: вона ж нічого не може вдіяти проти цього]... аби тільки не робити мені матеріальне життя прикрим.
Гадаю, стан, у якому я перебуваю, нарешті зробив диво, давши їм усім зрозуміти, що мої нарікання не були примхами розбещеної дівчинки. П'ять чи шість років клопотів, прикрощів, потрясінь, принижень, сліз зробили своє: мене це підкосило, а моя бідолашна родина, усе перебільшуючи, вважає мене мало не пропащою. А втім, я завжди мала ту втіху, що бачила на столі найкращі плоди, перші весняні ласощі, мої улюблені страви — щоразу, коли в мене була якась помітна прикрість. Ця турбота може видатися дурнуватою, але в ній є щось зворушливе. А я не можу здаватися лагідною; бідолашна тітка помітила, хоч я й слова не зронила, що я по змозі уникаю будь-якого людського обличчя, тож, подбавши, щоб вечеря була готова, вона тихенько зникає і лишає мене саму з книжкою. Коли в родині троє-четверо людей, я їх терплю й говорю з ними, але одна-однісінька — це інтимність, що мене бентежить, і я лишаюся надута, докоряючи собі заразом, що я така нелагідна з жінкою, такою відданою, такою прив'язаною, такою доброчесною. Бо в нас люди дуже доброчесні, а моя бідолашна тітка щодо цього — справжній янгол.
Отже, ось я й поїхала; Сент-Аман прийшов останньої миті. Брімон нічого не знає, напередодні ввечері я була з нею, та й останніми днями ми бачимося весь час. Я заходила до Тоні, який дуже хворий і якому я лишила лист із подякою, та до Жюліана, якого не було вдома...
Він, може, змусив би мене передумати й лишитися, а мені потрібна була зміна... Уже тиждень ніхто в родині не наважувався глянути одне на одного, боячись зайтися слізьми, а лишившись на самоті, я плакала весь час. Хоч і відчуваючи, як це жорстоко для тітки... але вона ж усе-таки мусила побачити, що я теж плакала, коли дійшло до того, щоб її покинути.
Вона думає, що я її зовсім не люблю, і коли я думаю про сповнене жертовності життя цієї героїчної істоти, я заходжуся слізьми; вона навіть не має тієї втіхи, щоб її любили як добру тітку... а проте нікого я не люблю більше за неї.
Нарешті я в Берліні, моя родина й Габрієль на вокзалі; ми вечеряємо разом. Учора він зустрів мою родину з букетами.
Милий хлопець утратив свій цвіт; щоразу, як я його знову бачу, це справляє на мене таке враження...
Я напишу там картину... Ох! цей Париж, ця картина, Брезло, Гавіні, а ще пані де Перонне, пані Адам, Крішабери тощо... усе це... я впала в невимовний розлад.
Що вже геть нестерпно — то це мої вуха... Тут я вражена страхітливо... Із моєю натурою це найжорстокіше, що тільки могло статися... Отак я боюся всього, чого бажала, і це жахливе становище. Тепер, коли я маю більше досвіду, коли в мене, може, починає з'являтися талант, коли я краще знаю, як дати собі раду... мені здається, що світ був би мій, якби я могла чути, як раніше...
А при моїй хворобі це трапляється заледве раз на тисячу, як казали мені всі лікарі, з якими я радилася. «Заспокойтеся, ви не оглухнете через свою гортань, це буває дуже рідко». І саме це мій випадок... Уявіть собі, скільки мені потрібно прихованості, постійної напруги, щоб намагатися сховати цю осоружну ваду; мені це вдається з тими, хто знав мене раніше і хто бачить мене рідко, але в майстерні, наприклад, це відчувають.
А скільки ж це забирає кмітливості — як бути жвавою чи дотепною?! Ах! усьому кінець.