Вівторок, 24 травня 1881

Я в розпачі, що не поїхала. Я завдала батькові нічим не виправданої образи й лишаюся тут, а літо в мене все одно буде подрібнене, бо в кінці червня треба їхати на води. Замість того щоб провести три тижні тут, бути присутньою при медалі Брезло, сидіти замкненою, сумною, млявою в цьому Парижі, де нічим дихати, — я була б на селі, та ще й така велика зміна, а мені справді потрібно вибратися з цього нестерпного стану.
До того ж я ідіотка! Ельсніц плаче й благає мене лишитися, гадаючи, що ця подорож — моя могила і що страшний пан Башкирцев затримає мене там.
Ото дурниці!!! А я й справді досить розслабла, досить яка завгодно, щоб дати на себе впливати!!! Я телеграфую на берлінський вокзал, щоб мене зачекали, і їду. Бо ж, зрештою, що мені тут робити до самих вод!! Тоні та його майстерню я завжди застану на місці.