Понеділок, 23 травня 1881

Нарешті все спаковано, і ось ми на вокзалі. І тоді, у мить від'їзду, моє вагання передається іншим, і я починаю плакати, а зі мною й мама, і Діна, і тітка; а батькові, який підходить спитати, що ж робити, я відповідаю слізьми.
Дзвенить дзвоник, ми біжимо до вагона; квитків мені не взяли, і вони сідають у звичайне купе (чого я б не зробила); я теж хочу сісти, але двері зачиняють, квитка я не маю, і поїзд рушає, навіть не попрощавшись. Бачте, ми проклинаємо одне одного, ненавидимо одне одного, але коли доходить до розлуки — уже нічого не тямимо. З одного боку мама, з другого тітка, а батько посередині. Він, певно, лютий, бо ж, зрештою, був дуже добрий, та й... але ця непотрібна подорож, ця непотрібна втома, ця змарнована пора, та й... я вже й сама не знаю. Я плакала, що їду, плачу, що лишаюся... Брезло мене вже майже не обходить, але ж загалом... я вже й сама не знаю.
Але я справді гадаю, що тут я лікувалася б краще і не марнувала б часу.