П'ятниця, 20 травня 1881

Двома словами. Мої вагання починаються знову! Ох! ох-ох. Приходить Потен, і я розраховувала на нього, щоб не їхати до Росії і не надто прикро вразити батька. Гаразд, я можу й не їхати, але саме Божидар приносить смертельну новину: «журі сьогодні робило обхід Салону і довго розглядало картину Брезло». Ох! ох-ох, сльози, що вже були потекли, ллються потоками.
Батько й мама думають, що мене засмучує сказане Потеном, а я не можу зізнатися у правді. Але я добряче плачу; без гримас і ридань, гарні великі мовчазні сльози, що рясно ллються, мов літній дощ, не надто псуючи обличчя.
Зрештою, Потен не сказав нічого надто нового і дав мені змогу лишитися тут, але річ у картині Брезло. Це жахливо. Та що вам сказати — оце так день!! Я попросила Потена перебільшити мій стан і просто сказала родині, що права легеня хвора, щоб батько не образився, що я лишаюся. І ось вони всі в розпачі, ходять навшпиньки... Ах! горе!!
Їхні погляди ранять мене, їхні поступки доводять до сказу... і жодної опори! За що зачепитися? Ах! живопис — гарний жарт! Знаєте, у хвилини туги ніколи не буваєш аж надто нещасним, коли маєш на своєму обрії якусь світлу цятку; і за всіх знегод я тішила себе словами: зачекай-но трохи, живопис нас урятує. — А тепер я сумніваюся в усьому. Я не вірю ні в Тоні, ні в Жюліана.
Хіба ж у сльозах я сподіваюся добре малювати!!!
Пані де Брімон спускається до нас увечері на годинку. Усе така ж білява й елегантна.