Понеділок, 7 березня 1881

Мені здається, що дочка про це знає, хоч мати й казала мені інше. Цього тижня саме вона мені позує.
Проклятуще життя! Ах! гарно ж я виглядаю. Хоч іди топися в стічній канаві. По-перше, цілий день дивитися просто в лице панні де Вільв'єй; до того ж, стурбована вчорашнім, я мажу казна-що, що о п'ятій стираю. Жюліан незадоволений, а оскільки я людина поступлива, він вважає за обов'язок виголосити тираду й каже мені:
— Бачите, навіть якби ця картина була завершена, і завершена добре, їй усе одно бракуватиме однієї якості.
— Якої?
— Якості живопису...
— Я тут нічого не вдію, пане.
— ...а це через те, що ви не завершуєте з одного маху...
Але слово вже було сказане, на превелику втіху Амелі, і жодні пояснення вже не зараджували. Цей бовдур Жюліан і сам це зрозумів з мого зблідлого обличчя і з того, як я складала фарби на палітрі. Можна бути найсуворішим, але такого не говорять; він уже шість років каже Амелі, що в неї погано намальовано, але не приходить сказати: «ви ніколи не вмітимете малювати».
Сказав він мені це, мабуть, щоб догодити їй (це ж вона домоглася, щоб його нагородив її родич Леон Сей), і щоб винагородити її за Тонієву суворість. У суботу вона сказала, що їй начхати на Тоні, який говорить одне, коли учениця тут, і інше, коли учениця відвернеться. Це була крапелька отрути в тій радості, яку дали мені його слова. Але якщо Тоні такий, то чому ж він не дочекається, поки Амелі та інші відвернуться, щоб сказати їм правду в очі.
Усе це безглуздо й сміховинно, але я не можу не лютувати, думаючи про теперішню радість Амелі та про те, як вона тішиться, звіряючись служниці, перед якою все перебільшить, — вона така брехуха, що аж страшно.
Отже, я плачу за продерту картину, плачу за раму картини, яку роблю для Жюліана і через яку він сказав мені сьогодні оту річ. До того ж я бачуся з Вільв'єй. Вона навіжена, та її мати. Просити в мене п'ять тисяч франків — і де я їх візьму.
Хіба до молодих дівчат звертаються з такими проханнями? Хіба це делікатно? А ще ці обіцянки підтримки? Хіба й це делікатно?
Що вона собі думає? О ці зубожілі й безгрошові маркізи! Не знаю, чи їхня дурна пиха огидна, чи жалюгідно сміховинна. Зрештою, це вона спробувала мене використати, а соромно й вибита з колії я. Я телеграфувала панові Башкирцеву, і якщо він пришле гроші, я віддам їх їм, кажучи собі при цьому, що я ідіотка. Зазвичай моя найбільша втіха — ставати людям у пригоді, я часто мріяла про щастя витягти когось зі скрути. Чому ж тут я обурена й сповнена відрази.
І навіщо було Жюліанові пояснювати Вільв'єй, отак при мені, мої вади в живописі! Він божевільний, цей чоловік: хіба вона мені мати чи, може, я дурепа? Тут старий Жюліан зробив щось таке, чого я не забуду, цього вже не виправити. Я принижена і так огиджена цією картиною, що з насолодою продерла б її, якби це не справило Амелі стільки втіхи.
Це заважає мені втішитися, побачивши свою статтю надрукованою в «Громадянці». Прочитайте також статтю Юбертіни — вона надзвичайно прикметна.
І навіщо їй було додавати, що її дочка ось-ось зробить, два шанси проти одного, превеличезну партію. Хто в це повірить? І те, як вона говорила... ця жінка, певно, звикла до таких речей... а втім, я й досі не отямлюся!
І ось я отримую новий лист від маркізи; треба сказати, що я була написала їй, що дещо роблю в цій справі і сподіваюся на успіх. Це мене геть вибиває з колії. Усе це мали б влаштувати мені після картини.

Примітки

Марія дописала статтю про мистецтво до феміністичної газети Юбертіни Оклер «La Citoyenne», заснованої на початку 1881 року. Юбертіна Оклер (1848–1914) була найрадикальнішою французькою суфражисткою тієї доби, засновницею «Товариства за права жінок» (Société du droit des femmes).