Неділя, 6 березня 1881

Перший вечір Патті. Біла сукня з гірляндою живих білих троянд через плече. Гарненька.
Гавіні та Сент-Аман. Міранда. Чудова зала, увесь Париж, але немає часу про це говорити — ось загадкова записка від пані де Вільв'єй. Мій перший здогад був правильний, хоч я й відкинула його з обуренням; ось другий лист, що пояснює нашу зустріч. Уперше літня, поважна жінка зі сльозами просить у мене грошей. — Я спустилася, і ми сіли у фіакр, де вона мені звірилася.
Я вся приголомшена.
Це надзвичайно прикро, а надто тому, що знижує цих дам у моїх очах; я не хотіла б бути злою, але хіба ви не вважаєте це дивним.
Звіряти прикрощі свого становища мені, яку вона бачила п'ять разів і яка знає її дочку з майстерні; щоправда, у нас виявилися спільні друзі, та й Гавіні всюди бачать панну де Вільв'єй, яка, бувши вже доволі зрілою, виходить сама.
(Тоні був задоволений мною і незадоволений Амелі, яка сказала, що їй начхати на його думку тощо.)
Злидні під блискучою личиною такі ж жахливі, як і під лахміттям, тож я розриваюся між співчуттям і моторошною недовірою. Так гірко розчулюватися над негідними людьми. Я зазнаю справжніх принижень, коли відкриваю в людях дрібність чи підлоту. Я готова заплатити, але хай той, хто з цього скористається, збереже бодай свою гідність.
У мене там, за моєю картиною, стоїть картина Жюліана, уже трохи продерта, яку я, передчуваючи лихо, просила прибрати, але Жюліан не зважає, а коли я йому про це сказала, він відповів, щоб я була обережна (усе це сміючись), а як проб'ю його полотно, то він змусить мене заплатити. І хоч я наполягала, щоб її прибрали, він лишив її, наче розраховуючи на нещасливий випадок, який і справді стався днями. Амелі підходить покрутитися біля моєї картини. Мене це дратує, і я відсуваю свою, щоб вона її не бачила, а відсуваючи, кутом продірявила картину Жюліана посеред спини жінки.
Хоч це й майже непомітно, та все одно він сказав мені, що це коштуватиме недорого, що я матиму його твір. Що ж, це скнарство, це неприємно. Це обурливо!
Невесело віддавати шістсот франків, але прикро втрачати повагу, яку мав до людей. Ви мене розумієте... Отже, пані де Вільв'єй — як це дивно, що вона звернулася саме до мене! Я вражена й роздратована!! Ах! Ні! Ви й уявити не можете, як це мене бентежить. У мене є три тисячі франків, але мені доведеться заплатити Жюліанові — я не хочу, щоб моя родина знала про його жидівство, — а ще п'ятсот франків «Громадянці», бо я хочу бути її пайовицею.
До того ж я не хочу більше лишатися без шеляга, я часто від цього страждала. Але присягаюся Богом, що якби я була переконана в гідності цієї дами, я віддала б усе, та я не переконана, мені прикро... О! як це неприємно.
Я телеграфую батькові (чиї листи перекладу вам завтра): «приятелька в біді просить у мене три тисячі франків у позику до травня. Якщо можете, зробіть мені цю послугу телеграфом негайно, дуже зобов'яжете гідну жінку і мене. Не можу попросити цю суму вдома без пояснень».
Якщо ви думаєте, що мені приємно його про це просити; але це пасує до тієї справи, не знаю чому. Учинок пані де Вільв'єй і мій учинок схожі. Обидва недоречні й не вельми гідні. Чи не дурепа я, що дозволяю себе обплутати? Не думайте, що я розраховую на підтримку, яку вона мені обіцяє: по-перше, без Посольства вона мало що може, а по-друге, ці обіцянки радше схиляють мене до відмови.
Я не хочу, щоб мою прихильність купували.

Примітки

Аделіна Патті (1843–1919) — найславетніше сопрано доби. Її паризькі сезони в Театрі Італійців були помітними світськими подіями.
«Громадянка» (La Citoyenne) — феміністична газета, заснована 1881 року Юбертіною Оклер, що обстоювала повні політичні права жінок, зокрема право голосу. Бажання Марії стати пайовицею відображає її відданість рухові за права жінок.