Четвер, 3 лютого 1881

Переді мною портрети моєї матері й батька з часів їхніх заручин.
Я повісила їх на стіну як документи. На думку Золя та інших, славетніших філософів, щоб зрозуміти наслідок, треба бачити причини. Я народилася від матері надзвичайно вродливої, молодої та здорової вона має каштанове волосся, такі ж очі, осяйну шкіру.
І від батька білявого, блідого, кволого здоровʼям, що так нагулявся, аж захворів (кажуть навіть, що дуже легко можна було б домогтися розлучення, бо хворіти він почав на самому початку); сина дужого батька й хворобливої матері, що померла молодою; та брата чотирьох сестер, більш-менш горбатих від народження. Дідусь і бабуся були міцної будови й мали девʼятьох дітей, усіх здорових, рослих, а деякі й вродливі — наприклад, мама, Етьєн, Володимир та цей жахливий пропащий чоловік, а також Еміль. Хворобливий батько славетного витвору, про який ідеться, став дужим і здоровим, а мати, що сяяла здоровʼям та молодістю, зробилася слабкою й нервовою через те жахливе життя, яке їй улаштували, через скандали братів, через її невпинні втручання, що змусили її змарнувати молодість у тривозі, виблагуючи ласки та поблажки у влади, бо її підштовхувала бабуся, яка обожнювала свого жахливого сина; завдяки цьому обожнюванню та обожнюванню дідуся теж було засновано культ, божеством якого став цей чоловік, — ось що всіх нас згубило.
Позавчора я дочитала «Пастку»; я від неї мало не захворіла, так мене вразила правдивість книжки, що здавалося, ніби я живу й розмовляю з тими людьми.
Мене обурювало те, що я живу й їм, поки навколо, десь нижче, коїться це жахіття... Усім слід було б це прочитати, ми стали б кращими... Але я заспокоїлася передусім тому, що моя поодинока дія була б непомітна.
Та хто ж заперечував соціальне питання?
О! так, треба, щоб усі взялися до цього, о! так, треба. Але соціалістів обзивають негідниками й божевільними, а соціалісти часто скочуються в утопію! О безодне! А я навіть не здатна написати газетної статті!
А до того ж газети, які читають, такого й не схочуть!
А тепер про інше: я й справді геть дитина. Днями одна товаришка писала листа за обідом, я підійшла і вписала кілька шалених фраз посеред її письма, не знаючи ні кому, ні про що. Ми з того посміялися, а сьогодні вона передає мені оцей аркуш, який та особа просить переслати своїй незнайомій кореспондентці. Воно таке ж шалене, як те, що написала я, — словом, відповідь. Ось вони, дитячі витівки, від яких я сміюся сама до себе.
А тепер ще про інше: скажу вам, що мені здається, ніби я розмовляла з Кассаньяком і ніби я його кохаю... Але знаєте, усе це — лише написане чи сказане; бо не вірю, що я колись думаю про нього інакше, ніж щоб складати романи на ніч, аби заснути...
Дивно, і я не вмію цього пояснити: мені здається, що все це відбувається поза мною; знаєте, як той герой «Мадемуазель де Мопен», що володіє Розеттою всіляко й ніяк не може переконати себе, що вона — його коханка. Хоч би скільки я писала й казала, що кохаю цього чоловіка, я в це не вірю, не думаю про це; вірю в це лише тоді, коли пишу, а потім — нічого. Жюліан каже, що я знесла цей великий удар дуже стійко, але що він бачив мене глибоко враженою, як я кидала роботу, сама не знаючи чому, тоді раптом верталася й знову відходила.
Я нічого не помітила, він видавався мені таким, як завжди, а коли я знала, що схвильована, то це було з інших причин — через бал, через товариство, а Жюліан приписав це Кассаньякові. Ні, я була спокійна; це мене приголомшило, і я змирилася ще до того, як напевне дізналася, що він одружується. Я зважилася боротися лише за сім днів до події, а доти казала собі, що це лише мить, яку треба перечекати, що слід заплющити очі й затулити вуха. Очевидно, його велика сила полягала в тому ореолі, що оточував його в часи, коли я з ним познайомилася. Моя уява малювала його лише в придворних штанах, із великою червоною стрічкою через груди, як він приймає молодого Імператора на сходах Законодавчого корпусу.
Нині все зівʼяло! Але відбиток лишився ще відтоді.
Ми так і сказали одне одному зі старим Жюліаном.
Можливо, Жюліан має рацію і моє хвилювання було несвідоме, тоді воно й було б справжнє... Зрештою, я як той бідолашний дʼАльбер, тільки в нього це було тіло, а в мене — дух. Я пишу, що кохаю, поводжуся, ніби кохаю, кажу довіреній особі, що кохаю, а сама в це не вірю. Кажу ж вам: це відбувається поза мною. Сама я лишаюся вічно байдужою. А якщо я це й кажу, то лише тому, що Жюліан задурює мені голову, у це вірячи. До того ж Жюліан називає всі мої історії пансіонними дурничками, каже, що я не знаю життя і що мої міркування взяті зі стелі; Жюліан мислить, як стільки книжок та пʼєс, що мене обурювали; кохання здебільшого не наслідок, оповитий безліччю тонких речей, а ціль. А втім, його це обурює, він аж скипав, коли бачив, як найвродливіші, найвеличніші, найвитонченіші падали в обійми грубого спокусника, якого цікавило лиш одне. Словом, дуже цікавий тип цей жінколов; він робив із цього справжнє ремесло, і свого він мусив домогтися, тут нічого не скажеш, хоч би що робили — молитви, погрози, боротьбу врукопаш; і він умів домогтися, щоб йому це пробачали... Кажуть, він мав таке становище, що до нього мусили ходити.
навскоси
Отже, дантист.
Жюліан гадав, що мої історії будуть смаковитіші, а проте він мені вірить. Його трохи дивують мої... святі думки; мене теж, але я вже така. Сентиментальна... або ж, може, цілком пересічна; мені здається, що я стану дуже приземленою, якщо не знайду виплеканого ідеалу. Та невже доконче загрузнути в багні... бо ж урешті це і є життя, як кажуть. Що ви знаєте про життя? — здаються мені словами без сенсу; а проте воно щось та означає, і я й справді нічого не знаю про життя.
Ну а кохання тоді?? Кохання до Кассаньяка?? До Кассаньяка, морально обскубаного й зівʼялого?? Елоїза каже, що «багатство й велич не становлять чару кохання; справжня ніжність полягає в тому, щоб відокремити в коханому все, що не є ним самим, і відкласти набік його статок, його чин, його посади, аби розглядати його самого». Хай так, я не проти, але як же його душевні й розумові чесноти?
Якщо замість чистого, відданого, високого, витонченого я вважаю його пересічним і все одно лишаюся зачарованою, то чим??? Чому у своїх казках на ніч я вже понад три роки не можу знайти іншого героя? То виходить, це таки він? Жюліан так стверджує, а я сумніваюся. Він спитав, чи приємно мені його бачити, — авжеж. Завжди? — Завжди. — Та й хіба ж люди змінюються? Якщо змінюються, то це було несправжнє.
Та все ж усе це не заважає мені бачити життєві реалії; хай що я думаю, треба вибратися зі своєї нори, треба мати становище. А коли вийду заміж — усьому кінець, я буду доброчесною, і досить уже з Кассаньяком... зрештою, він про мене не думає, ніколи не думав і дуже здивувався б, якби знав, скільки всього я про нього пишу... у своїй самотності.

Примітки

«Документи» — Марія вживає натуралістичну лексику Золя, трактуючи родинні портрети як наукові зразки для вивчення спадковості й походження. ↩
«Пастка» (LʼAssommoir, 1877) — сьомий роман циклу Золя «Ругон-Маккари», що змальовує життя паризьких робітників із брутальним реалізмом. Реакція Марії — моральне обурення, а тоді покірне визнання власного безсилля — для неї характерна. ↩
«Мадемуазель де Мопен» — роман Теофіля Ґотьє (1835). ↩
Придворні штани (culotte de cour) — формальне вбрання для прийомів при імператорському дворі за Наполеона III: короткі штани до колін, шовкові панчохи, фрак; на 1881 рік давно вийшли з ужитку, але закарбувалися в уяві Марії з часів, коли вона вперше знала Кассаньяка, в останні роки імперії. ↩
Елоїза (бл. 1090–1164) — середньовічна вчена й абатиса, славетна своїм листуванням з Абеляром. Наведений уривок переказує її знаменитий лист, у якому вона стверджує, що справжнє кохання не потребує жодних умов. Марія прикладає це до власної ситуації з Кассаньяком. ↩