Субота, 22 квітня 1882

Ґавіні, Жері та Лінзінген. Я ж була по справах, у Тоні, який засмучений, бо його товариство художників більше не діє. Тоні видається постарілим і негарним, та й до того ж стоїть гаряча, важка погода, і всі почуваються очманілими. Він прийде у вівторок, але мені дуже страшно; я не зробила нічого доброго. А ще... Я ще не прижилася, нічого не роблю, і це наводить мене на думки, так би мовити, весняні... Незайняте серце й два дні без роботи — і уява вирушає в мандри... Загалом, це аж дивно, що я така... статуя. Здається, я вже й не знаю, що хотіла сказати, тільки от люди, які зробили той великий крок... Це геть інше існування, і в них сила-силенна турбот, про які ми й не здогадуємося; жінки й чоловіки, яких зустрічаєш в екіпажах, наводять мене на роздуми... Зрештою, життя, і романи, і драми — усе це крутиться довкола тієї горезвісної любові, з якої ми знаємо лише правопис. Я говорю про це з цікавістю й холоднокровно.
Ні, бачте, що мені потрібне, щоб я жила, — це мати багато таланту. Я ніколи не буду щаслива, як усі. Бути славетною й бути коханою, як писав Бальзак.
Ось у чому щастя, а бути коханою — це лише додаток, чи радше природний наслідок слави. Брезло худа, незграбна, виснажена, хоч і з цікавим обличчям. Жодної грації, хлопчисько і суха! Вона стане бодай трохи жінкою, лише якщо матиме геній; а я, якби мала її талант, була б у Парижі як ніхто... Але це має прийти!.. У шаленому бажанні, щоб воно прийшло, мені наче бачиться надія, що воно прийде.
До речі, про цього неймовірного Кассаньяка: Жюліан ще позавчора казав, що потрібна нищівна перевага, щоб він був біля моїх ніг. Усі ті надії першого року, усі ті обіцянки... Чи я погано працювала, чи я нездатна... Може, я напередодні якогось результату... Я відчуваю себе в хаосі, з якого мушу вибратися, щоб побачити, як постане омріяна мета, — чи, може, я збилася з дороги, пропаща, кінчена?...
Ця відсутність, ця перервана робота... Не мати більше ні порад, ні підбадьорень... губишся. Маєш вигляд, наче повернувся з Китаю, ти вже не в русі...
Ах!... думаю, я нічого не люблю так, як живопис, який, на мою думку, мав дати мені й інші щастя... Фальшиве покликання, фальшивий хист, фальшива надія!..
Сьогодні вранці я ходила до Лувру і, бачте, я наклепаю на себе. Хто бачить так, як я, той повинен уміти й передати. Раніше в мене була впевненість невігластва, але останнім часом мені розплющуються очі... Сьогодні вранці черга Паоло Веронезе, який постав переді мною в усій своїй пишноті й усьому своєму... блиску, у цьому нечуваному багатстві тонів; як пояснити, що досі ці пишноти видавалися мені великими полотнами тьмяними, сірими й пласкими?
Те, чого я не бачила, я тепер бачу... Славетні полотна, на які я дивилася лише з людської поваги, тепер чарують і затримують мене. Я відчуваю тонкощі колориту, я нарешті ціную колір! О Амелі...
Один пейзаж Рейсдала змусив мене двічі повернути назад... Кілька місяців тому я не бачила там нічого з того, що бачу цього ранку, — справжнього повітря... простору; словом, це не живопис, це жива природа... Що ж, оскільки всі ці красоти, яких я не бачила, я тепер бачу, — це означає, що мої очі вправилися, тож, можливо, те саме явище станеться й з рукою... Я не хочу сказати, що до Іспанії я була геть як дерев'яна, але певно, що ця подорож зняла мені з очей полуду... Що ж, тепер треба працювати в майстерні, я зробила досить самостійних речей, щоб поки що розім'яти руку, а тепер треба стати виконавцем найвищого ґатунку й зробити картину... наступного року, можливо, і якщо...
Лишайтеся у вітальнях, танцюйте, кохайте фертиків — і будете щасливі.