Понеділок, 27 грудня 1880

Амелі вирішує робити майстерню з п'ятдесят третього номера. Але цей Жюліан нестерпний. Він гадає, що грається в роботу, кепкуючи. А мене це лютить. Розумієте, з усіма цими ученицями, що снують туди-сюди, мені треба знати, який план я можу... а втім, ось: я прошу Амелі гукнути Жюліана в трубу, він відповідає, що більше нічого мені пояснювати не має і що ті, хто хоче працювати, знаходять для цього способи.
Принаймні це Амелі, припавши вухом до труби, мені переказує, тож я обурено вигукую, що мені все ж треба знати, чи можна зробити в перегородці той отвір, про який ішлося, а ця дівка каже в трубу, ніби я питаю, чи можу розраховувати, що перегородку зламають. Звісно ж, він відповідає, що ні, і мені вже не лишалося чого передавати через цю послужливу Амелі... Та ні, це обурливо! Ось уже скоро рік, не рахуючи того, що було до того, як я роблю все на світі, щоб прихилити її до себе, — дрібні знаки уваги, гостинці, я щодня запрошую її снідати зі мною, словом, я з нею сама привітність, а ця ница натура не може здолати своїх дурних заздрощів і ворожості до мене. Під три чорти все це! Ах, якою лихою, заздрісною й підступною я була б із насолодою, якби мала на те змогу!
Тож я пишу це Жюліанові й сама кладу йому на стіл, за яким він сидів. Але ж цей чоловік неодмінно розповість це служниці чи Амелі. Ах! Тьху!
Пане,
Ви не хочете дати мені жодних вказівок. А я ж не можу скомпонувати свій ескіз, не знаючи, де мені стати й яким простором я можу розпоряджатися. Це найважливіше. Ескіз буде зовсім інший залежно від того, чи стану я в тому чи в тому кінці майстерні. Ви це чудово розумієте. Я ніколи не вимагала, щоб ламали будинок, але мені слід було б виділити певне місце. Хоч би яке шалене було бажання працювати, без цього нічого не вдієш. Але якщо, поміркувавши, ви вважаєте, що я не можу зробити цю картину, скажіть мені відверто — це люб'язніше, ніж доводити мене до того, щоб я сама від неї відмовилася, кепкуючи з мене, що геть позбавляє мене духу. тощо.
Це теж правда, але я таки божевільна, що вірю, ніби мені може випасти щось добре.
Портрет Наше йде погано, докучає мені, дратує мене!
А ще в пальцях у мене сидить біс, я вже й не знаю, як я раніше це робила, наче я зробилася іншою.
Та дитино моя, скажете ви, ви ж хворі. Я певна, що якби мені випало щось добре для Салону чи якась інша радість, ніякої хвороби вже й не було б.
Коліньйон завжди казала мені дбати про почерк: здається, казала вона, ви не наважуєтеся виводити літери стрункими, вони видаються стриманими, наче на них щось тисне, — зусилля, а потім приплюснення... Це все моє життя.
[Замазано: Придивіться] добре до мого почерку, чи не знаходите ви в ньому чогось різкого, пригніченого, присадкуватого? Я відчуваю це наче в кошмарі: не можеш закричати, задихаєшся.
Я певна, що Амелі вела проти мене якусь підпільну роботу або що вона певна, що я не зможу дістати досить місця для свого великого полотна; вона була аж надто задоволена й сміялася з лихим виглядом. Маю нещастя надто гостро все сприймати: злоба мене заморожує, позбавляє духу. Я, так би мовити, відчуваю недоброзичливість у повітрі — і ціпенію.