Неділя, 26 грудня 1880

Потен хоче, щоб я поїхала, я навідріз відмовляюся, і тоді, напівжартома, напівсерйозно нарікаючи на свою родину, питаю його, чи може від щоденного лютування й плачу боліти горло, — поза сумнівом... Я не хочу їхати, тягати свої клопоти по готелях; тут я принаймні маю втіху бути в себе вдома, спокійна, сама, — подорожувати чудово. Але не зі своїми, з їхніми дрібними прискіпуваннями, з їхнім розумом, що розпорошується в дурних страхах, вузьким, виснажливим. Я знаю, що командуватиму, але вони мене дратуватимуть, та й ні, ні, ні. До того ж я вже майже не кашляю.
Тільки от усе це робить мене нещасною, я вже й не уявляю, що можу із цього вибратися, — вибратися з чого? Не знаю, з усього. Я вже не бачу виходу, і сльози мене душать. Не подумайте, що це сльози незаміжньої дівчини, ні, ті аж ніяк не схожі на ці. Зрештою... може, і це. Не думаю.
А ще навколо мене стільки сумного, і ніяк не закричиш. Моя бідна тітка живе так відлюдно, ми бачимося лише за вечерею, вечори я проводжу за читанням або граю сама. Це жахливе існування, а проте саме вона й мама несвідомо вбивають мене тим, що нічого не роблять! Я вже не можу ні говорити, ні писати про себе без того, щоб не залитися слізьми.
Мабуть, я таки хвора... Ах! Безумні нарікання! Хіба ж не все веде до смерті!
І що ж є в нас такого, що попри всі гарні міркування, попри усвідомлення, що все веде в ніщо, ми все одно кричимо!
Я знаю, що, як і всі інші, йду до смерті, до небуття, я зважую обставини життя, які, хоч би які вони були, видаються жалюгідно марними, а проте я не можу скоритися! Отже, це сила, отже, це щось, отже, це не «перехід», не відтинок часу, який байдуже де провести — у палаці чи в підвалі, отже, є щось сильніше, правдивіше за наші безумні [Замазано: фрази про] все це. Отже, це таки життя, не перехід, не нікчемність, а життя; найдорожче, що в нас є; усе, що в нас узагалі є.
Кажуть, що це ніщо, бо немає вічності. Ах! Дурні.
Життя — це ми, воно наше, воно все, що в нас є, — як же можна казати, що це ніщо! Щоб це було ніщо, покажіть мені поруч щось.
[Замазано: Уранці я малюю картину в] Луврі, потім прибивала полотна й влаштовувала різні штуковини в тридцять сьомому номері; Божидар мені допомагав, водночас розповідаючи, що минулого понеділка він був у залі Петрель, і викладав мені подробиці того вечора геть навиворіт.
Я сама ж надіслала йому запрошення, а він розповів мені, що дістав його від Луїзи Мішель, яка головувала на зборах.
Потім співачка, рояль. Я сама влаштувала цю невеличку сцену брехні й тепер маю від неї відразу. Я знала, що він брехун, але до такої міри! Чимало людей отак брешуть. Соутцо щонайменше такий самий брехун, як Божидар. Усе це бридко, але мене не дивує.