Четвер, 16 грудня 1880

Учора — друге засідання «Права жінок». Я не все розчула й здавалася дурепою. Це жахливо.
Ми йдемо до Карагеоргевичів. Божидар цілком записався до Жюліана, тож кімната його має мистецький відбиток, але в тому, що я в нього бачила, я не змогла виявити хисту... Хіба що завдяки наполегливій праці.
Я пишу портрет пані Наше, моєї товаришки. Маленька чорнява жінка тридцяти шести років, яка видається молодшою і яка ще гарна. Поза до краю проста й дуже елегантна, трохи як бюст: плечі виринають із хутряного манта, з розкішного, дуже густого соболя (мого), а тло — амарантовий плюш дуже насиченого тону.
Княгиня тепер хоче діяти щодо Божидара лише за моєю порадою: йому кортить окремої майстерні, і саме я маю вирішити, чи варто йому її дати.
Сент-Аман був у нас, коли... тітка щойно зробила мені приємну несподіванку.
Consilium Шарко й Потена, які чітко заявляють, що мені треба їхати на південь. Останні два тижні мені краще. Це тому, що тепло... Їй-богу, я знаю, що в Ніцці чи в Алжирі почуватимуся добре, але повернувшись до Парижа, але наступної осені?
«Ви видужаєте».
Не вірю я в це: наступної осені мені доведеться знову вирушити у вигнання. Гарні ж учені, що тільки й знаходять, що теплі краї! Якщо ви не поїдете, «локалізований бронхіт», який тепер ось такий завдовжки, стане ось таким. Ну що ж, завжди буде час поїхати, коли це настане.
Щодо вуха, то хоч скільки я пояснювала — їм до того байдуже. Дурні! Зрештою, схоже, одне походить від другого.
Ось і все, що знаходить моя родина, щоб полегшити мій стан! Невже вони не розуміють, що це від принижень, [Замазано: яких я] зазнала, і від люті, що душить мене [Замазано: щодня,] що це від того, що мене поховано живцем, я й хвора!
Живопис, запекла праця без найменшої винагороди, у моєму віці, з моїми прагненнями!
А кинулася я в це лише тому, що інше життя доводило мене до нестями від гніву.
Хіба ж сльози, що підступають мені до горла й душать мене щовечора, а часом і під час роботи, не є причиною недуги, якщо недуга є?!
Стежать, скільки шматків я ковтаю за вечерею! О! Як же я хотіла б розлучитися з цими людьми!
Ці відвідини лікарів не були мені неприємні, навпаки — я все ще сподіваюся, що вони зцілять мені вуха, але це нагадало мені про все решта, і ось чому я «прикрашаю» собі обличчя слізьми перед тим, як іти сьогодні ввечері до пані де Брімон. Щочетверга вона приймає чимало політиків та інших дуже добірних людей. Та що ж тут удієш.
Ми там були. Мені здавалося, що я в чоловічому клубі. Усе на східний лад, мавританське, різьблені прорізи, турецькі тканини, курильниці, чудернацьке й таємниче освітлення. Курять в усіх вітальнях. Пані де Брімон у відкритій сукні з білого дамасту одразу ж підводить до мене Еміля де Жирардена, і ось тоді страх не розчути, доданий до хвилювання нарешті побачити зблизька одного з тих чоловіків, що посідають перші місця в політиці чи журналістиці! Ах! Який страх, але говорить він не надто тихо, проте це дуже бентежить, і я раз у раз плуталася у словах: видатний, людина вищого ґатунку, щастя нарешті наблизитися! — і ще бозна-яких дурницях.
Він не радить мені писати Юбертіну: «вона бридка», і [Замазано: я знаю, що він] добре написав свою брошуру, але каже, що громадська думка ще не на боці цього, що ще не час. Усі ці портрети його старять; зблизька в нього немає тих кривих зморщок, якими прикрашають його бюсти та портрети. Він довго пробув коло мене й, за своєю незмінною звичкою, пішов о десятій.
Але ми зустріли там знайомих: Вернетта, віконта д'Абзака, де Мофра, який весь час просить мене показати йому мої статті. Треба буде, щоб я писала, щоб дописала один зі своїх чорнових нарисів... тощо.
Ми прийшли саме тоді, коли йшов Жозеф Рейнах, один із секретарів Ґамбетти й той, про кого стільки пишуть газети у зв'язку з листом Рошфора. Звіртеся з газетами, які я для вас зберігаю. Кричать, що Ґамбетта вчинив добре, навіть якби він і справді не отримував написаного листа. Кажуть, що Рошфор — лиходій у повному розумінні слова, що він має лише те, на що заслужив. Що людина, яка каже, ніби засудила надмірності Комуни, а потім повертається й стає на чолі її домагань, яка робиться апостолом убивць, яка обмовляє, ображає, кепкує, паплюжить без доказів, — словом, мерзотник, лиха людина! Усі проти нього! Один проти всіх! Звісно, вірогідно, що, написавши цього листа під диктовку свого адвоката й під загрозою смертного вироку, він після написання визнав його принизливим і не схотів надсилати; але навіщо тоді лишати його адвокатові і чому, побачивши його за три тижні в течці того ж адвоката (це сам Рошфор так каже), не знищити? Ґамбетта каже, що лист йому передав Альбер Жолі, Рошфор кричить, що це брехня або зловживання довірою. О! Якщо він щирий, становище його, мабуть, нестерпне. Кажуть, що він на межі божевілля, — я це розумію. А втім, хоч би який він був лихий, тепер він надто нещасний, і мені його шкода... я стала така чутлива... Хоч би який він був лихий, він такий нещасний, такий нещасний.

Примітки

Лат. «консиліум», лікарська рада.