Понеділок, 13 грудня 1880

Оце вже занадто. Ми закінчуємо вечеряти, коли мені подають візитівку княгині Карагеоргевич, яка питає, чи можна її прийняти.
Божидар чекає на відповідь у передпокої. Украй здивована, я велю переказати, що так, але приймає їх у блакитній вітальні тітка.
Я входжу аж тоді, коли пересвідчуюся, що вони спокійно розмовляють, наче нічого й не сталося.
— Ну що, княгине? — кажу я, входячи.
— Ви здивовані, що мене бачите?
— Та звісно, чого ж це ви повернулися?
— Пан Соутцо поїхав, тож ми повертаємося.
— А який зв'язок?
— То була свиня, негідник, а ви прийняли його в близьке коло, поверх голів моїх дітей!
— Ах! Хай йому грець, ви мене дивуєте.
— Якби ви знали, які жахіття він про вас казав! А тепер він поїхав, укритий ганьбою, він украв папери, прикраси в своїх сестер, та бозна-що, це брудний тип, він змушений переховуватися. І казав про вас, Марі, жахливі речі.
— Ось бач, а він мені казав, що це ви говорите про нас жахливі речі.
— Ах! Негідник! Як! Не минуло й тижня, як його вам відрекомендували, а ви вже разом репетирували ту комедію, і він посмів, ця свиня, сказати Божидарові: «Знаєш, Божидаре, я можу влаштувати тобі роль слуги, як хочеш».
— Ах! Він казав про нас жахіття. Це мене дивує й не дивує. Ви ж знаєте, ми приймаємо всіх однаково.
— Саме це я вам і дорікаю! Соутцо годився хіба для вашого передпокою!
І далі — нескінченні вишиванки на цю тему. А я цілком відверто сказала їй, що думаю про неї та про всіх них:
— Інша на моєму місці, пані, не схотіла б вас більше бачити, але я. Ах! Якби ви знали, як я зневажаю всі ці нікчемності, та й, бачте, я не можу гніватися на байдужих мені людей. Якби ви мені були дорогі, ваша така нечемна поведінка мене розсердила б... але ви мені не дорогі. Ви приходили щодня — це було добре; ви перестали приходити — це теж було добре; тепер ви повертаєтеся — мені все одно байдуже.
— О! Якщо вам це неприємно, я піду, — каже добра жінка, підводячись і сміючись.
— Та ні, — підхопила я, притримуючи її за спідниці, — я не сказала «неприємно», я сказала «байдуже», лишайтеся вже. Ви божевільна, і ваші сини божевільні. Коли в мене питали, чому ми посварилися, я завжди відповідала, що вважаю вас хворими на безум.
— Божидар лютував через ревнощі, — вигукнула княгиня.
— Я обурювалася, — каже тітка, — зустрічаючи Божидара, який зі мною не вітався й кривив гримасу.
— Це було, коли ви водилися із Соутцо, з цією ницою істотою!
— Я теж кривилася, — закричала княгиня, — я обурювалася, бачачи вас із ним.
— Щодо Божидара, то це була найменша дрібниця, — кажу я, — якщо він кривився, то досить було схопити його й нам'яти йому вуха, як хлопчиськові.
— [Замазано: Якби ви] знали, що він про вас казав! — провадив Божидар, — але я не міг вам цього сказати; якби тут був Поль, я сказав би йому, це обурливо, цей Соутцо — свиня...
— Але й ви, мій бідний Божидаре, були «свинею», що не попередили нас, що пан, прийнятий у нашому домі, каже те, що казав.
— Це правда! — палко вигукнув Божидар, — але... я хотів сказати це лише Полеві, щоб це було серйозно.
— Коротко кажучи, мої добрі друзі, ви всі однакові: Берта каже мені, що ви нас обмовляєте, ви кажете мені, що Берта про нас лихословить. Соутцо запевняє, що ваші сини, пані, — жахливі негідники і що наш розрив упав на нашу ж голову, а [Замазано: потім ви нас] жахливо очорнюєте. Ви ж, своєю чергою, запевняєте мене, що Соутцо — мерзенний шахрай.
Я наполовину сміялася, виголошуючи свою тираду, і весь час відвідин цих божевільних тільки й могла, що [Викреслено: сміятися, слухаючи їх, і їм] повторювати зі сміхом: Ах! Ви мене смішите, усе це премиле, і ви [Замазано: добрі] славні божевільні...
Що вам сказати? Та насамперед те, що я рада поновити стосунки з цими людьми; хлопці мені в пригоді.
А щодо пліток, то я їх зневажаю, бо не заслуговую на них.
Але княгиня має рацію, ми повелися необачно із Соутцо, і ви й уявити не можете, як мене підбивала до цього тітка. Зрештою, Соутцо був до краю улесливий, ви ж бачили, як він напрошувався. Не дивно, що він мене обмовляє, — він обмовляв при мені геть усіх. Карагеоргевичі, може, не кращі, окрім Алексіса, який дуже добра дитина.
Я зневажаю плітки... бо нічого не можу з ними вдіяти і бо цим удаваним презирством заспокоюю свій дух... а ще тому, що надто багато людей лихословить, і я зрештою звикаю. Ви знаєте моє життя, судіть мене.
Я кажу це не для того, щоб ви вихваляли мої чесноти, бо моїх необачностей і безумств досить, щоб мене добряче очорнити, але, зрештою, тільки й того. А втім, судіть самі. Що ж до непослідовностей на кшталт історії із Соутцо, то я тут майже ні до чого. Мама й надто тітка його заохочували й влаштовували мені сцени, коли я хотіла його віддалити. Вони трималися за нього з марнославства, як за мою перемогу, і не здогадувалися, що це може зашкодити... Та що ж, справу зроблено, годі про це. Я однаково беру на себе відповідальність, але визнайте за мною пом'якшувальні обставини.
А все ж я могла б чинити більший опір своїм матусям, але оскільки все це мало приємну мету, я попустила. Більше я цього не робитиму.
Я не сумнівалася, що Божидар шалено ревнував до того, не з кохання... а просто бозна-чому. Зрештою, це історія нашої комедії, та й ця княгиня така божевільна. Словом, ці Карагеоргевичі все ж люди порядні, і про них нічого лихого не скажеш, тоді як Соутцо накоїв чимало бруду.