П'ятниця, 22 жовтня 1880

Дощить, холодно, холод пронизливий, нестерпний; темно. Тож і я сама як ця погода, і безперестанку кашляю... ах! Яке убозтво, яке нестерпне існування! О пів на четверту вже недосить світла, щоб малювати, а якщо я читаю ввечері, то наступного дня очі втомлені й малювати важко. Я нікого не бачу, а тих небагатьох, кого могла б побачити, уникаю — зі страху не розчути, що вони кажуть.
Бувають дні, коли я добре чую, а інші — ні, і тоді це невимовна мука... Тож Бог дасть мені скінчитися.
А втім, я готова до всіляких нещасть, аби тільки нікого не бачити; кожен дзвінок у двері змушує мене здригатися... Це нове й жахливе лихо змушує мене так боятися того, чого я колись прагнула. Самі судіть! Для інших я завжди дуже весела й дуже дотепна, я сміюся не менше за панну Самарі з Французького театру, але це радше звичка, ніж маска: я завжди сміятимуся, але все скінчено — і не лише вірю, що скінчено, а й бажаю, щоб скінчилося. Немає слів, щоб змалювати мій занепад духу.