П'ятниця, 15 жовтня 1880

Я отримую листа від мами, де вона пише, що так плакала через те, що не змогла повезти мене до Біарриця, аж мало не осліпла й не може читати. А затримало її ось що: судова справа, вона мусить лишатися там, доки її розглянуть. Пан Башкирцев виступив за неї поручителем і взяв її на поруки за суму в двісті тисяч карбованців. Я калічу юридичні терміни, та байдуже. Александр поїхав до Петербурга, щоб домогтися зняття того роду заборони, яку Замятіни з превеликою втіхою влаштували, — добра капость, що й казати, і вони, мабуть, вельми задоволені. Вона послала, каже, Вольдемара до Парижа, щоб нам це пояснити, але — «він тобі, здається, нічого не сказав». Ще б пак, вони розмовляли з тіткою, а я нічого не знала, але ви ж пам'ятаєте, що я щось таки запідозрила. — Сподіваючись, каже вона, з дня на день залагодити цю прикрість, я не хотіла тобі нічого казати.
Отже, є нарешті пояснення її поведінки. Так, вона дуже нещасна, але замість засмучувати, мене це навіть влаштовує: вона повелася б зі мною огидно, якби не було цих виправдань. Зрештою, якби не всі ці причини, її поведінка була б незбагненна. А щодо лицарського вчинку пана Башкирцева, то не перебільшуйте його: він не такий гарний, як здається, — якби йому загрожувала бодай якась небезпека сплатити суму, за яку він поручився, він рішуче нічого не зробив би. Але звучить це добре. Я не дуже вмію вам це пояснити, та коротко суть така: якщо особа, за яку підписують цей акт, у призначену годину не з'явиться в розпорядження правосуддя, поручитель мусить платити.
Тепер бозна-яка з цього вийде плутанина. Якщо Александрові не вдасться домогтися зняття цієї заборони, мама або лишиться до вироку в справі, або поїде, і в цьому разі пан Башкирцев платитиме. Але оскільки вірогідно, що чоловік відпустить її, і вірогідно, що вона захоче поїхати, — а втім, знайдуть сорок вісім тисяч пречудових причин, щоб змусити її набратися терпцю з тією жахливою системою тих людей. Вони, наприклад, знають, що справа буде за два місяці, але остерігатимуться це казати, а натомість водитимуть вас за носа, щодня примовляючи: завтра або за кілька днів. Але вірогідно, що Александр усе залагодить, і тоді порука стане непотрібна. Хай там як, а пан Башкирцев матиме всю честь, і це йому нічого не коштуватиме. Щасливчик.
Тепер, якщо припустити, що Александр нічого не доб'ється, то перебування в Росії може диявольськи затягнутися, бо, гадаю, щоб справу розглянули, треба, аби всі звинувачені чи причетні були на місці. Отже, доведеться й тітці, ба навіть тому ницому п'яниці, що ви знаєте; уявіть лишень, наскільки вірогідно, що його туди привезуть...
Тьху! Бридкі справи, я надто ними переймалася.
А оскільки я егоїстка (ось слово, яким зловживають і яке рідко означає те, що хочуть сказати), то на цьому й уриваю, сподіваючись, що Александр усе залагодив і що, як каже мама, вона буде тут наступного місяця. Але навіщо було не сказати всього одразу! Навіщо було мене виснажувати, доводити до нестями, брешучи в кожному листі.
Ах! Ось воно, їхня система. Якби мені сказали все, я б усе влаштувала, але ж ні, це було б надто просто. Треба було брехати, дражнити мене й накликати огидні листи, які я мала право писати, нічого не знаючи... Та годі.
[Навскоси: щоб поплакати]
Я знов узялася за портрет, який зробила перед цим літом, — портрет однієї учениці від Жюліана. Не тієї, з жовтим волоссям, ні; іншої, чарівного створіння. Волосся [Викреслено: темно-каштанове], каштанове з рудими полисками. Яка свіжість і життя! Чарівний колір обличчя (хоч і схильний братися червоними плямками), прекрасні карі очі, божественні вуста. Але є щось трохи буденне в обличчі анфас; я роблю її в профіль. А шия й руки розкішні барвою та формою. Їй двадцять п'ять років, вона вдова з маленьким хлопчиком п'яти з половиною років. Якби ця жінка була натурницею, я взяла б її на цілий рік. Та ще й руки в неї дивовижні і шкіра теж дивовижна. Ні, передати незвичайне сяйво її обличчя неможливо. У мене вже є задум для Салону з нею. Я подарую їй її портрет, і вона цього варта, бо позує, як янгол.
Я вбрала її в дусі Ґреза: корсаж із кремового дамасту й фіш із індійського мусліну. Я ніколи не наважуся попросити її позувати для Салону; це справа на цілий місяць. Якби я могла знайти спосіб їй заплатити, та це неможливо... Я вже просила її позувати — сміючись, але насправді... Ах! Яка натурниця — з неї можна було б зробити щось розкішне.
Так само, як три-чотири роки тому я ввела в моду біле, тепер копіюють мої перехресні драпірування й мій пояс на гострий кут. Це дуже дратує. Ось уже майже два роки я ношу пояс отак, аж раптом Дюсе та інші його перейняли; немає нічого такого ж гарного й граційного, і це стане огидним через те, що його носитимуть геть усі. Розумієте, береш стрічку, пояс і зав'язуєш спереду дуже низько, на гострий кут. Це недбало й чарівно. І ось я змушена шукати щось інше.

Примітки

Жан-Батист Ґрез (1725—1805) — французький живописець, відомий сентиментальними жанровими сценами з молодими жінками в костюмах своєї доби.