Субота, 9 жовтня 1880

Берта на обіді.
Цього тижня я не працювала, і бездіяльність робить мене дурною. Я перечитала свою подорож Росією, і це мене дуже зацікавило. Саме в Росії, прочитавши про овацію, влаштовану Кассаньякові, я почала собі накручувати голову. У Росії ж я була частково прочитала «Панну де Мопен», і оскільки вона мені не сподобалася, я щойно її перечитала. Бо ж пана Ґотьє визнано за величезний талант, а «Панну де Мопен» — за шедевр, надто передмову. Тож сьогодні я її перечитала. Передмова дуже добра, це правда, але сама книжка... Попри всі... свої непристойності, книжка не захоплює, деякі сторінки просто нудні. [Навскоси: кінець, кінець]
Я вже чую, як хтось кричить: а мова, а стиль тощо.
Ну ж бо! Їй-богу! Так, написано доброю французькою, написано людиною, сильною у своєму ремеслі, але талант цей не симпатичний. Згодом, може, я зрозумію, чому це шедевр; я навіть охоче визнаю вже й тепер, що це дуже добре, але... воно несимпатичне й мені нудно. Те саме й Жорж Санд... ще одна письменниця, до якої я не маю симпатії, а Жорж Санд бракує супроти Ґотьє тієї снаги, тієї хвацькості, що викликає до нього повагу, якщо не приязнь. Жорж Санд... словом, це дуже добре.
Із сучасних мені більше до вподоби Доде: він пише романи, але всіяні влучними спостереженнями, речами правдивими, пережитими. У них живеш.
Що ж до Золя, то ми з ним у сварці: він заходився нападати у «Фігаро» на Рана й... інших республіканських діячів з якоюсь нестримною запеклістю поганого смаку, що не личить ні його великому талантові, ні його високому літературному становищу.
Але що ж є в Жорж Санд? Гарно написаний роман? Так, а далі? А далі — її романи наганяють на мене нудьгу. Тоді як Бальзак, обидва Дюма, Золя, Доде, Мюссе ніколи мене не нудять. Віктор Гюго навіть у своїй найшаленіше романтичній прозі, у «Гані Ісландцеві», ніколи не втомлює. У ньому відчуваєш геній. А от Жорж Санд! Як можна читати три сотні сторінок «Валентини» та «Бенедикта» у супроводі дядька, садівника й бозна-кого ще!
Вічне соціальне зрівнювання через любов, що є ницим.
Хай би встановили рівність — це чудово, але хай вона не випливає з примх статі... Графиня, закохана у свого лакея, і цілі трактати з цього приводу! Ось вам талант Жорж Санд. Звісно, це дуже гарні романи, гарні описи села... але мені хотілося б чогось більшого... я не зовсім умію себе пояснити... я не зовсім умію себе пояснити... Ось речі, яких не варто було б казати: мені все здається, ніби я звертаюся до істот, вищих за мене, перед якими боюся видатися пихатою, тоді як насправді довкола сама посередність, самі нижчі, а ці ніколи не цінують ні скромності, ні визнання власної слабкості.
Так-от, «Валентину» я читаю саме тепер, і це мене дратує, бо книжка цікавить мене настільки, щоб я її дочитала, і водночас я знаю, що в мене від неї не лишиться нічого, хіба що, може, невиразне неприємне враження; мені здається, що це читання мене принижує, я обурююся й читаю далі, бо щоб я не дочитала до кінця, книжка має бути така ж нестерпно нудна, як «Останнє кохання» того самого автора... А втім, «Валентина» — найкраще з того, що я читала в Жорж Санд. «Маркіз де Вільмер», якого я знаю лише з вистави, теж, мабуть, добрий — здається, там немає конюха, коханця графині.