Вівторок, 5 жовтня 1880

Учора цілий день мене лихоманило.
Люба тітонька трохи цьому посприяла, розлютивши мене звичними дрібними прискіпуваннями.
Спершу пішли гіркі нарікання при Водзінському, щоб він розносив усюди, який я гарненький маленький виродок, що доводить родину до відчаю.
Я й досі не доберу, чи робить це моя рідня з боягузливого лицемірства, чи з дурості.
Мабуть, із дурості, бо ж усе це «для мого добра» — щоб я лікувалася, щоб не ходила до майстерні тощо.
Потім дрібні хитрощі: не послати по екіпаж, кажучи, що послали, аби я спізнилася.
Ви це собі уявляєте, або ж послати Розалі по справах саме тоді, коли я встаю, щоб я не встигла зібратися до майстерні.
Ви ж уявляєте, як це вдається. Я встаю, кричу, гукаю; ламаю дзвінок, застуджуюся, тиняючись гола й мокра, бо не можу знайти ні пеньюара, ні білизни. Зрештою, це було б дуже кумедно, якби не було так безнадійно безглуздо й нервово.
О лиховісні ідіоти!
Оцим-то своїм піклуванням вони гадають мене зцілити.
Те пекло, яке я знаходжу назовні, вони влаштовують мені вдома, щоб мені більше ніде було сховатися.
А втім, у мене й справді забагато ворогів.
Що я, приміром, заподіяла Гехтові?
Та й життя стало неможливим: почати з того, що Ніцца — усі ніццькі обличчя змушують мене опускати очі, а потім Рим, що ще гірше... Варто мені лише поїхати в Булонський ліс — і я зустріну бозна-скільки свідків моїх принижень.
А тітка!
О! Ця, коли заходиться плести так звані плітки про дам, яких знає лише з вигляду!
Ні, бачте, від цього хоч плач.
Сент-Аман, наприклад, знає геть усіх — то вона піде розповідати йому небилиці, від яких в'януть вуха, і все це в надії пом'якшити те, що ті люди могли б про нас сказати.
Ні, бачте, тут уже нічого не вдієш.
І так у всьому те саме.
Ось уже чотири роки я лікую в найзнаменитіших лікарів ларингіт, а йде все від поганого до гіршого.
Останні чотири дні з вухами було гаразд, я добре чула, а тепер усе починається знову.
Що ж, дивіться — я скажу як пророк.
Я помру, але не зараз, не зараз — це поклало б усьому край, це було б надто добре.
Я тягтимуся далі, з моїми застудами, кашлем, лихоманками, з усіляким мотлохом, і помру так, як жила, — паскудно.
Можливо, років через чотири.
Габрієль не такий, як я думала, і ті чарівні нотки, якими я захоплююся, лунають з будь-якого приводу.
Так-от, він зробить вам комплімент із проникливим виглядом, а за хвилину з тим самим виглядом скаже, що пані Ікс чарівна, а панна Ігрек чудова, або що завтра піде вечеряти в ресторан.
Спершу на це ловишся, а потім виявляєш, що то лише гра голосу — та й годі.
Берта приходила на обід, дуже елегантна, у дорогих речах, із прикрасами, у сукні за тисячу сто франків.
Невже за все це платить отой-Як-його?
А якщо так, то як вона це влаштовує?
Бо ж, зрештою, це гидко — давати, щоб тобі платили.
Скоритися, чи радше зібратися в собі, ~~відомо, що~~ заглибитися аж до самого дна свого єства й тоді спитати себе, чи не байдуже воно геть усе.
Прожити так чи інак — байдуже.
Подолати свої відчуття й сказати собі разом з Епіктетом, що ми владні бачити в злі добро, чи радше лишатися байдужими до того, що стається.
Треба було страшенно намучитися, щоб прийняти такий вихід із життя — через цей різновид смерті, і лише після нечуваних страждань і цілковитого відчаю починаєш розуміти можливість цього мертвого життя.
Та зрештою, якби добре до цього взятися, можна було б принаймні мати спокій... Це не марна мрія, це річ можлива.
Але навіщо ж тоді жити? — спитаєте ви.
А оскільки вже з'явився на світ, то очевидно, що стає отак — жити марно; тож лише добре усвідомивши, що справжнє життя є для тебе джерелом нескінченних мук, приймаєш оте інше або ховаєшся від першого в другому.
Дійшовши певної межі фізичного болю, людина непритомніє або впадає в екстаз; так само й з душевними стражданнями: дійшовши певної межі, вона ширяє, дивується, що страждала, зневажає все й іде з високо піднятою головою, наче мученики.
Зрештою, яка різниця, чи ті п'ятдесят років, що мені лишилося прожити, минуть на дні в'язниці чи в палацах, серед людей чи в самотині.
Кінець той самий, а відчуття, замкнені між початком і кінцем, які не лишають по собі жодного сліду, — ось що непокоїть.
Яка вага в речі, що не триває й не лишає сліду?
Я можу використати своє життя, працюючи; може, у мене виявиться талант — оце лишає сліди... Після моєї смерті.