Вівторок, 28 вересня 1880

Добрий день, що почався ще вночі. Мені снився Кассаньяк. Він був бридкий і хворий, але це нічого. Тепер я розумію, що кохають не за красу. Ми гомоніли, мов двоє друзів, як раніше; як гомоніли б і досі, якби знову зустрілися! Я просила лише одного: щоб наша дружба лишалася в дозволених межах, аби тривати. [Два рядки викреслено]
Це була й моя мрія наяву. Зрештою, я ніколи не була така щаслива, як цієї ночі.
Сент-Аман приходить на сніданок, у захваті від мого листа, написаного ось так:
чогось божевільного, аби розважитися.
Батько Габріеля дає сьогодні ввечері обід кільком поважним алжирцям, щоб поговорити про туніські справи, де вони мають маєтки.
Старий Гавіні теж серед них, і Сент-Аман також, а Габріель надумав оголосити батькові двох колег із міністерства й привести нас — тітку й мене.
Уявляєте собі наш прихід, старий Жері ні про що не здогадувався. Зрештою, це було чарівно.
Там пан граф де Сансі, Алеґро і не знаю хто, якийсь араб, цей останній був чудовий. Він інженер, гадаю, і з цієї нагоди захотів говорити зі мною про латину, грецьку, Горація, Тіта Лівія тощо!
Ви цілком можете ризикнути піти до трьох ваших батечків, — сказав Габріель, — до старого Гавіні, старого Сент-Амана й старого Жері, бо: «Любий бароне, цього вечора ми йдемо до цирку з паном Гавіні. Я знаю, який жах навіює вам це місце й кривляки-актори, яких воно вміщає, але покладаюся на вашу самопожертву, щоб ви були з нами. Приведіть і вашого молодого підлеглого, якщо він іще не поїхав. М.Б.»
|
Це блазнювання приносить мені лавину компліментів, і я отака й така, і цієї зими навколо мене утворять добірне коло, він приведе мені знаменитостей, усіх отих «когось» тощо, тощо, тощо! Мені цього навіть і не треба було, я прокинулася сміючись, і це не вщухало. Зрештою, погляньте на вечірнє безумство. Близько пів на сьому дзвонять, це знову Сент- Аман і Габріель, що приходять запропонувати щось
мій батько — це й ваш батько, він означає мене як доньку свого батька.
Цей шельма Габріель має такі інтонації й такі слова... ось, я не знаю, як він до цього взявся, щоб сказати мені:
— Якщо хочете, щоб мій батько обожнював вас іще більше, ніж обожнює, скажіть йому, що в нього гарні картини.
Це було чарівно. Сент-Аман просуває Габріеля, він сказав тітці, що якщо Габріель його слухатиметься, він укладе його в ліжко з найгарнішими жінками Парижа.
Які ж огидні чоловіки! Це не святенництво, але все ж...
Кохати без кохання! І невже це ніщо, що ми, жінки, цнотливі... принаймні тілом.
У чому заслуга бути цнотливою тілом, коли цнотлива душею?? Я думала дурниці змалку, але ж якби я когось кохала, це було б по-справжньому [Верх сторінки відірвано] Нам цього навіть не зараховують.
Габріель привозить мою посилку до Брюсселя, усе це збережено, як і клаптик паперу — адреса кондитера, яку я дала йому в Опері. А моя фотографія вставлена в чарівну рамку, він приносить мені її показати, а також ножик, який подарував мені в Опері. Ми діти. Та Сент-Аман не дурний і лишає нас самих на балконі, сам зайнятий тим, що п'є чарочки лікеру й оберігає нас. Схоже, він ніколи не зможе одружитися, тож займається іншими... Це безглуздо. Ви знаєте ці списки: салонні зізнання, пишуть, що любиш у своїх друзях, хто твої улюблені автори, як хотів би померти тощо, тощо.
Я заповнюю список Габріеля чистотами, святощами, побожностями тощо. Що дозволяє йому ризикувати дурницями, яких я вдаю, ніби не чую.
Що ж до алжирців, вони мене вдочеряють, я їхня донька. Жері вже пообіцяв мені влаштувати незабутню східну подорож, якби ми поїхали до Алжиру, усі троє знову беруться за запрошення й обіцянки.
Кажу собі, що ми добряче розважимося, якщо Алжир не обернеться на Біарриц. Той нікчема, чийого імені я не знаю, був нечуваний: прощаючись зі мною, він почав із того, що буде мені в Алжирі за батька, я буду його сьомою донькою: «Так, ви правитимете, мов королева, у нас будуть леви, тигри, а для перевезення — верблюди, а якщо їх не буде, я буду надто щасливий слугувати вам за верблюда, сяючи від того, що несу на своїй шиї таку чарівну кокоточку, тобто курочку». Пан де Сансі втікає, щоб не пирснути, а я серйозно подякувала.
Сент-Аман каже нам: «Раки» — і в тій сутичці... яка сутичка? Оце так стиль! Ні, тоді я ріжу собі палець і самовдоволено показую яскраво-червону кров, Габріель квапиться витерти її своєю хустинкою, а оскільки кров іще йшла, він знову взяв мій палець і випив кров. Та на балконі ми пробули заледве хвилину, могли б помітити наші флірти, попри Сент-Амана.
Це кумедно: Габріель і я, ми сміємося одне одному в очі, але я дбаю про те, щоб триматися осторонь, не хочу мати вигляду, ніби мене це зачіпає, і торохчу без упину, перемежовуючи все поглядами невинниці й сміючись увесь час.
Габріель сказав мені на балконі, серйозним тоном, що я мила, бо прийшла. І це прозвучало якось дивно.
Він підбирає пелюстки троянд, які я кидаю... купа дитячих забав... Він милий, словом, що незмінне, то це що я добряче насміялася, о! таки добряче, і що, попри це, увесь час мала чудовий колір обличчя, білий-білий і рожевий, ні втоми, ні червоності. Як добре сміятися. Тепер мені, мабуть, доведеться заплатити за цей день сльозами.
На мені була сукня з чорної канви й черевички з чорного атласу, зачіска «богиня» у стилі Людовіка XV.
Ні, ось у чому річ, природно, що Габріель їде. Це завжди має лишатися хіба що начерком. Я нічого від нього не хочу, я навіть не хочу, щоб він був у мене закоханий.
Ах! які ж відтінки є в цих речах! Ми не говоритимемо про мій сон, це — драма, облишмо її. Та в цих легких кокетствах, туманних і граційних, мов візерунки хмар на небі... Це має лишатися таким, я навіть не змогла б уявити це інакше.
[Два рядки викреслено]
Зрештою, це було весело, я сп'яніла від сміху і, повернувшись і роздягнувшись, усе ще сміялася й співала куплети зі своїми собаками, що слухали.
Друга година ночі, усе минуло, а мені все одно хочеться танцювати... і вчорашній куплет.
А ще
Що то робить ніс — то отруєний юнак, то отруєний юнак.
Дюма-син каже, що панни не кохають, а віддають перевагу, бо вони не знають, що таке кохання. То де ж у біса він розміщує кохання, пан Дюма?
І насамперед завжди знаєш приблизно стільки, щоб знати... Та й те, що пан Дюма називає коханням, є лише наслідком і природним доповненням кохання, а зовсім не якоюсь окремою, відособленою й завершеною річчю, принаймні для трохи порядних людей. «Наслідок, часто неминучий, без якого жодне кохання неможливе», — каже той самий Дюма, і він також називає це остаточним виявом кохання. Це я визнаю, але казати, що дівчина не може кохати, — це безумство. Я нічого про це не знаю, а проте добре відчуваю, що в цьому є щось відразливе з неприємною істотою і що в цьому є остаточний вияв кохання, коли кохаєш.
А ще бувають божевільні думки, що іноді тебе навідують, але добре знаєш, що це таке... коли чоловік не відразливий, коли навіть приємний, як Габріель, але це не має нічого спільного з Коханням. Що б мене найдужче жахнуло — то це поцілувати в губи байдужу людину; гадаю, я ніколи б не змогла, я радше витерпіла б... решту, але уста — ніколи.
Та коли кохаєш. Ах! це так по-іншому, ось цієї ночі, у моєму сні, я кохала, це траплялося зі мною й наяву, що ж, це таке чисте, таке ніжне, таке прекрасне. Кохання — почуття величне й чисте, у ньому навіть усе цнотливе... Кохання пана Дюма, яке є не метою, а лише наслідком того, що відчуваєш, лише засобом краще, більше любити те, що любиш.
Пан Дюма бере жінку, бо в нього є... кохання. А я беру кохання, бо люблю жінку. Я бавлюся, розмірковуючи про це, щоб побачити, що думатиму згодом. Це велика цікавість.