Неділя, 26 вересня 1880

Я гасала крамницями й замовляю собі сукні, наче вони мені потрібні; вісімнадцять біаррицьких суконь пліснявіють у шафах. Дві я відіслала донькам Владіміра. Відіслала б і більше, але інші шістнадцять були з дуже простих тканин, без оздоблення, і пасували лише мені. Відсилати їх — то було б майже глузувати з людей. Та вбиратися — це мистецтво, і хоч я нікуди не виходжу, я вбираюся, для себе, з любові до мистецтва.
Пан Гавіні щойно пішов звідси, він у Парижі випадково. Я скаржуся на Біарриц і геть по-дурному мало не плачу. Цього вечора ми поїдемо до Цирку.
Жері й Сент-Аман приходили вчора за нашої відсутності. Габріеля призначено секретарем у Римі. Щасливець!
Сент-Аман каже, що Габріель обожнює дитину... Дитина — це я. Та я теж дуже люблю Габріеля. Ми любимо одне одного дружбою, ви ж бачите, що це можливо... за умови, що бачишся рідко, та й... він залюбки взяв би мене за гроші, а я залюбки взяла б його за його гроші, якби їх у нього було досить. Ось таке життя.
Жері-батько приєднується до нас у Цирку. Я розважаюся. Попри хворобу, попри жалі, є, коли ти молодий, тваринна потреба сміятися, веселитися.
Цього вечора це Гавіні й Жері, батько Габріеля, а коли нікого немає, то це Коко або взагалі ніхто; я розважаюся, дивлячись на себе в дзеркало.
Росіта приходила мене провідати, тітка саме вийшла, а водночас і Сент-Аман із Черні. Цих двох останніх ми беремо в Булонський ліс, а на алеї Акацій ми сходимо й гуляємо пішки, бо так шикарно. У мене густо-зелений костюм, капелюшок, взуття й рукавички в тон. Талія, від якої всі озираються.
Коклен проходить повз нас і обмінюється вітанням із Сент-Аманом, який обіцяє привести мені всіх друзів Леона. Ми часто говоримо про це жартома. А потім Сент-Аман каже мені, коли хтось мене вподобає, і це мене тішить.