Вівторок, 7 вересня 1880

Дощить, треба було б... усі найгірші пригоди мого життя проходять у мене перед очима, і є речі, уже далекі, від яких я аж підскакую і стискаю руки, наче від фізичного болю, що стався цієї ж миті...
Треба було б, щоб мені стало краще, щоб усе навколо мене змінилося... Свої мені більш ніж неприємні, я наперед передбачаю, що скаже тітка чи мама, або що вони зроблять за будь-яких обставин; які вони у вітальні, на прогулянці, на водах, і все це мене страшенно дратує... наче ріжуть скло. Треба було б змінити все, що мене оточує, а потім, заспокоївшись, я б, безперечно, любила їх так, як належить любити. А проте вони дають мені гинути з нудьги, а коли я відмовляюся від страви, то це нажахані міни... або тисяча хитрощів, щоб не подавати морозива за столом, бо це може зашкодити мені. Або приходять, мов злодії, зачинити вікна, які я відчиняю. Тисяча дрібних дурниць, що мене дратують; але все, що є дім, мене переслідує.
Коли тітка заходить до мене, мені здається, що це образа... Та що мене тривожить — то це що я іржавію в цій самоті; усі ці чорні тони затьмарюють розум і змушують мене замикатися в собі. Я боюся, що ці похмурі хмари назавжди лишать пелену на моєму характері й зроблять мене гіркою, озлобленою, похмурою... Я не хочу бути такою і боюся такою стати — через те, що весь час лютую й мовчу.
[На полях: Ті, хто вміє читати між рядками, зрозуміють, що це слова розпещеної дитини.] [Примітка пані Башкирцевої-матері]
Де ж, на вашу думку, мені навчитися вести бесіду, триматися у вітальні?
Кажуть, що я маю бездоганну поставу, старі бонапартисти сказали це Аделіні; вони бачили мене в неї і в театрі. Тепер Блан чи Кассаньяк скажуть, що я навіжена, а проте капітан останнім часом змінив свою думку.
Ні, бачте, моя родина не знає, що вона зробила з мене.
Мені здається, що на мені завжди тяжітиме якесь невдоволення, спогад про минуле затьмарюватиме майбутнє... я вже не наважуватимуся... Я завжди боюся бути обмовленою, приниженою, занесеною до чорного списку... і щось від цього, певно, лишається, хай би що казали... До того ж часто бувала й моя провина... але я чинила шаленства лише з якогось відчаю, щоб одурманитися.
Тепер моя самотність і мій смуток лякають мене лише тому, що я боюся назавжди втратити всі блискучі якості, необхідні жінці...
Цього вечора панна Моро присилає мені чорношкіру, яка навчає її гри на гітарі і яка, під опікою королеви Ізабелли, дає уроки багатьом молодим іспанкам і дівчатам.
Вона лишалася грати годину й співає з вражаючим шиком, а тоді пішла, поцілувавши руку тітці й мені.
Навіщо жити? Що я тут роблю? Що я маю?
Ні почестей, ні щастя, ні навіть спокою!