Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер, 19 серпня 1880

Я цього ранку нікудишня, очі, голова стомлені. І подумати тільки, що я їду лише в суботу! Сьогодні я не маю часу; завтра п'ятниця, а якби я поїхала в п'ятницю, я думала б, що прикрощі, які мене вічно спіткають, сталися саме через це.
Не думаю, що принц Наполеон приїде, зрештою, я надто стомлена від цього краю, щоб тут лишатися. Та й режим, якого я дотримуюся, не з тих, що тримають у доброму гуморі й здоров'ї.
У п'ятницю ми маємо їхати верхи, але більше, ніж учора, виїхати о дев'ятій, поснідати десь у біса й повернутися. Саме сніданок мені огидний, бо сама прогулянка не надто обтяжлива, а в цих горах ідеш одне за одним і можеш узагалі не розмовляти.
У мене гарячка, руки опускаються, волосся не в'ється. Мені було холодно, а тепер я горю.
Цього ранку я погуляла й закінчила свою картину. Разом із пленерними сеансами покинутої картини й усім клопотом, що я їм завдала, це обійшлося мені в сто франків. Це дорого.
Мене занудило після читання «Figaro» й «Gaulois». «Figaro» став невеселим, і до того ж дедалі більше переймає тьмяні й дурні тони легітимізму. Що ж до «Gaulois», то він друкує передовиці про Трувіль чи Дьєп, де трапляються фрази на кшталт цієї: «Назовні кілька гуртів віддаляються пляжем і зникають у темряві. Що вони збираються робити такої пори? Час від часу місяць, виходячи з-за хмари, освітлює білі сукні, що здаються здалеку фантастичними привидами, а на мерехтінні води раптом постають тіні, дивно сплетені» або ж: «Поміст і Казино набудуть поважного вигляду (після перегонів), і ввечері пані Дюріффлар із Кана зможе вивести родину на пісок, не наражаючись на те, щоб почути шепітливі й млосні голоси й побачити, як дивно танцює в темряві червоний чи білий зблиск жіночого капелюшка».
Чи це гарно? І це той самий «Gaulois», що вимагає переслідувань проти газет, які вдаються до літератури для старців... що вже згасли.
Такі речі прощаються лише талантові. Та телепень, що до цього береться, видає гидоти, дурні аж до сліз.
Ось брошура Рошфора. Стара «Lanterne», якої я не знала. Та все це мене засмучує.
Отой дрібний як-його-там, ця погань Антонеллі казав мені в Римі: «Коли я бачу всі ці партії, що шматують Італію, мені стає так сумно, аж до сліз».
Досі в мене немає краю, який був би мені батьківщиною більше, ніж Франція. Та я не люблю цього краю, я хотіла б його використати, скористатися з нього, та й годі.
Що ж до Росії, яка є моя кров і моя плоть, я волію триматися від неї осторонь. Якби я втрутилася в її справи, я надто запалилася б, а результат? Бути депортованою чи замкненою з пропащими жінками. Цього можна було б уникнути, але є нігілізм, що є ганьбою російської ліберальної партії. Досить було б того, щоб тебе сплутали з цими зловісними ідіотами, а уряд, якби побачив, що ти набуваєш якогось впливу, цього не проминув би.
Усе це причини, що доводять: у мене немає покликання до марної самопожертви... можливо, навіть корисної, але загубленої в юрбі.
Чого я хотіла б — то це рівно стільки небезпеки, щоб це було барвисто.