Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер, 19 серпня 1880

Я цього ранку нікудишня, очі, голова стомлені. І подумати тільки, що я їду лише в суботу! Сьогодні я не маю часу; завтра п'ятниця, а якби я поїхала в п'ятницю, я думала б, що прикрощі, які мене вічно спіткають, сталися саме через це.
Не думаю, що принц Наполеон приїде, зрештою, я надто стомлена від цього краю, щоб тут лишатися. Та й режим, якого я дотримуюся, не з тих, що тримають у доброму гуморі й здоров'ї.
У п'ятницю ми маємо їхати верхи, але більше, ніж учора, виїхати о дев'ятій, поснідати десь у біса й повернутися. Саме сніданок мені огидний, бо сама прогулянка не надто обтяжлива, а в цих горах ідеш одне за одним і можеш узагалі не розмовляти.
У мене гарячка, руки опадають, волосся не в'ється. Мені було холодно, а тепер я горю.
Цього ранку я погуляла й закінчила свою картину. Разом із пленерними сеансами покинутої картини й усім клопотом, що я їм завдала, це обійшлося мені в сто франків. Це дорого.
Мене занудило після читання «Figaro» й «Gaulois». «Figaro» став невеселим, і до того ж дедалі більше переймає тьмяні й дурні тони легітимізму. Що ж до «Gaulois», то він друкує передовиці про Трувіль чи Дьєп, де трапляються фрази на кшталт цієї: «Назовні кілька гуртів віддаляються пляжем і зникають у темряві. Що вони збираються робити такої пори? Час від часу місяць, виходячи з-за хмари, освітлює білі сукні, що здаються здалеку фантастичними привидами, а на мерехтінні води раптом постають тіні, дивно сплетені» або ж: «Поміст і Казино набудуть поважного вигляду (після перегонів), і ввечері пані Дюріффлар із Кана зможе вивести родину на пісок, не наражаючись на те, щоб почути шепітливі й млосні голоси й побачити, як дивно танцює в темряві червоний чи білий зблиск жіночого капелюшка».
Чи це гарно? І це той самий «Gaulois», що вимагає переслідувань проти газет, які вдаються до літератури для немічних старих.
Такі речі минають хіба що з талантом. Та телепень, що до цього береться, видає гидоти, дурні аж до сліз.
Ось брошура Рошфора. Стара «Lanterne», якої я не знала. Та все це мене засмучує.
Отой дрібний як-його-там, ця погань Антонеллі казав мені в Римі: «Коли я бачу всі ці партії, що шматують Італію, мені стає так сумно, аж до сліз».
Досі в мене немає краю, який був би мені батьківщиною більше, ніж Франція. Та я не люблю цього краю, я хотіла б його використати, скористатися з нього, та й годі.
Що ж до Росії, яка є моя кров і моя плоть, я волію триматися від неї осторонь. Якби я втрутилася в її справи, я надто запалилася б, а результат? Бути депортованою чи замкненою з пропащими жінками. Цього можна було б уникнути, але є нігілізм, що є ганьбою російської ліберальної партії. Досить було б того, щоб тебе сплутали з цими зловісними ідіотами, а уряд, якби побачив, що ти набуваєш якогось впливу, цього не проминув би.
Усе це причини, що доводять: у мене немає покликання до марної самопожертви... можливо, навіть корисної, але загубленої в юрбі.
Чого я хотіла б — то це рівно стільки небезпеки, щоб це було барвисто.