Вівторок, 17 серпня 1880

Я попросила в мого вчителя гри на арфі нот для мандоліни. Ось його відповідь. Я також казала йому, що дістала медаль за одну картину й виставила іншу. Я бережу його листа за такий чарівний італійський зворот, хоч він і від простої людини. Зізнаюся, що, попри мої натуралістичні схильності (слово, яке мало хто розуміє) і мої республіканські почуття, я дуже чутлива до цих квітів красномовства. Зрештою, чому б усьому цьому не поєднуватися? Та цей стиль слід полишити італійцям, в інших він сміховинний. Цей лист нагадує мені Брускетті, який ховав мою камелію до своєї шкатулки. Цей чоловік мені й досі огидний.
Боже мій, коли ж я зможу поїхати до Італії! Яке ж усе інше тьмяне після Італії! Навіть Поль де Кассаньяк ніколи не підносив мене так, як спогад про цей край.
Чому б мені не поїхати туди тепер? А живопис? Чи я досить сильна, щоб не заблукати без напряму? Не знаю. Та й їхати з родиною, з усіма прикрощами, що звідси випливають... Ні. Треба бути вільною. Та, може, я там вийшла б заміж легше, ніж тут? Ні. Цю зиму я лишуся в Парижі, на Карнавал поїду до Італії, а якщо нічого не буде, проведу зиму 1881–1882 у Петербурзі, мені буде двадцять три роки. Якщо я не знайду багатого шлюбу в Петербурзі, повернуся до Парижа чи до Італії на 1882–1883, мені буде двадцять чотири. І тоді я вийду за титулованого пана, який матиме п'ятнадцять чи двадцять тисяч франків на рік і який залюбки візьме мене з моєю власною рентою.
Хіба ж не цілком розважливо дати собі три роки на пошуки, перш ніж капітулювати?
А тим часом Мон-Дор іде своїм плином.
Я малюю в столяра, Пльоткар, Девіки (?), Моро, тітка приходять забирати мене мало не силоміць, і тоді я трохи гуляю. Мою картину на пленері покинуто через негоду, що стояла.
Я зробила іншу (полотно розміру 15).
Сцена відбувається в столяра; ліворуч жінка приміряє хлопчикові, якому десять років, костюм вівтарного служки; дівчинка, що сидить на старій скрині, дивиться на брата, остовпіла; бабуся біля печі, в глибині, зі складеними руками, усміхається, дивлячись на дитину. Батько, біля верстата, читає «La Lanterne» і скоса позирає на червону сутану й білий стихар. Тло дуже складне: піч, старі пляшки, інструменти, безліч деталей, звісно, трохи нашвидкуруч.
Я не маю часу закінчити, але я зробила цю картину, щоб ознайомитися з цими речами. Постаті на повний зріст, підлога, інші деталі мене жахали, і я взялася б за картину-інтер'єр хіба що з відчаю. Тепер це мені знайоме — не те щоб я робила це добре, але я вже цього не боюся, ось.
Голови на моєму передньому плані мають приблизно три пальці заввишки.
А ще треба було зробити одяг і все інше, я ж ніколи не робила нічого, крім оголеної натури, окрім моєї нікчемної картини в Салоні. А руки! їх там шість із половиною.
Брата президента Ґреві щойно обрали сенатором, інший брат — губернатор Алжиру. Чесна людина, суворий громадянин Жуль Ґреві мав би це розуміти. Альбер і Поль прилаштовані завдяки Жулеві-президенту. Це непристойно.
Зрештою, теперішня політика мене засмучує. Уже не знаєш, де хороші. Усі, хто такими видаються, при владі стають поганими. То невже немає людей цілковито сумлінних? І невже доведеться вигадувати такі обмежувальні закони, щоб людину силоміць змушували бути чесною й сумлінною? Леле, леле. Невже Бельгія й Англія — це й досі найкраще, що є? Тоді конституційна монархія. Та монархія мене обурює, коли не зворушує. Сьогодні пополудні я майже спіймала себе на тому, що заступаюся за Наполеона III і нападаю на революціонерів.
Ні, та крайнощі скрізь! Недбальство шляхти породжує крайні злидні народу, який, коли в цьому вже немає потреби, чинить звірства!
І в усіх народів! болісні початки, мить величі, а потім жахливий і відразливий занепад. Я надихаюся виборами Ґреві й надсилаю до «Gaulois» жалобу в прозі, але не думаю, що її надрукують, бо вона все критикує... потрібна була б газета, як я задумала днями (зошит 8, малий формат).
Зрештою, я ніколи не мала впертості довести писання до доброго кінця. Стається «подія», у мене з'являється думка, я роблю чернетку, а наступного дня бачу в газетах статтю, схожу на мою, що робить мою непотрібною, а я її, зрештою, ніколи не закінчила й не довела до ладу. Упертість у мистецтві показує мені, що потрібне певне зусилля, аби подолати першу трудність: лише перший крок важкий. Це прислів'я ніколи мене так не вражало.
Та й, до того ж і передусім, є питання середовища. Моє можна назвати, попри найкращу в світі волю, отупляючим. Люди з моєї родини невігласи й пересічні. Потім є пані Гавіні, раз чи двічі на тиждень, світська жінка з голови до п'ят. У неділю в неї буває люд, але оскільки приходять просто з візитом, рідко розмовляють, а потім — ви знаєте завсідників, Музе, де Дайєн та, що найбільше мене підносить; Черні — дурепа; кілька безбарвних юнаків. Тож запевняю вас: якби я так часто не замикалася із собою та своїм читанням, я була б ще менш жвавого розуму, ніж я є.
[На полях: Це тому, що вона вже була хвора, вона всім невдоволена.] [фраза, додана пані Башкирцевою?)
Я маю вигляд, ніби б'ю шибки, а часом ніхто не має більше за мене труднощів виявити себе! Часто я стаю дурепою, слова тиснуться в роті, і я не можу говорити. Я слухаю, невиразно усміхаюся, та й годі.