Середа, 11 серпня 1880

Я малювала в майстерні, аж приходить тітка з Нерво, чи радше Пльоткарем, який щойно прибув із плітками найсвіжішого виробу. Спершу він повідомляє мене, що пані де Сент-Аман поїхала до Мон-Дора з наміром просити моєї руки для свого брата.
Та байдуже, ця паризька голова йде мені на користь. Ми йдемо прогулятися до кондитера, на ринок.
А ось стаття з «Gaulois», що сповіщає всесвіт, ніби Берта — коханка Блана з Монако.
Повернувшись із прогулянки, я дивлюся в дзеркало й знаходжу по дві зморшки під кожним оком, ні, лише під лівим оком.
Лист від мами, де вона каже, що приєднається до нас у Біарриці. Тож я ухвалюю рішення, щоб побачити, чи можу я зробити брехунами моїх численних віщунів. А також щоб побачити, чи досить мені лише захотіти однієї речі — не просто можливої, а такої, що про неї двадцять разів благали навколішки і якої я не хотіла, — щоб побачити, отже, чи досить мені лише захотіти прийняти цю негідну мене річ, щоб вона мене вже не хотіла або щоб вона так чи інак розладналася.
Отже, я ухвалюю рішення сказати «так», коли Соутцо прийде по мою остаточну відповідь.
Бо ж, зрештою, з мене досить усього цього, та й, як подумати, з мене досить і шлюбу із Соутцо. Він не дасть мені потрібного становища. Я не хочу самого тільки реакційного товариства; я хочу... Ви знаєте, чого я хочу. Що ж, ні, Соутцо — не партія, але байдуже, я скажу «так».
Я пишу мамі, що приєднуватися до нас у Біарриці немає сенсу, що я чекатиму в Парижі. Та щоразу, коли я їй пишу, це лють і сльози, я доведена до краю цим питанням і цими людьми!
Цього вечора я бачу себе свіжою й молодою, тож у Соутцо менше шансів.
Ми гуляли, тітка, Пльоткар і я. Як же добре, коли є жива істота, але... яка ж мерзенна тварюка той світський чоловік і який розкладницький подих... А проте, коли вже досягнеш чогось, ці люди теж позбігаються, бо це модно, розумітимуть мистецтва, і весь добрий бік просто не існує...
Ні, ніякого Соутцо! А проте одна з причин, що змушує мене сказати «так», — саме те, що з ним я матиму потрібний спокій для роботи, у мене не буде цього невпинного страху: поквапся, ти старієш, або ж: коли ти досягнеш свого, буде вже надто пізно! І тоді божеволієш. Та... хіба ж ці тривоги не цілющі?
Можливо, це і є потрібна спонука... А проте, гадаю, було б добре одружитися, щоб продовжувати мою кар'єру...
Я надто завислу в повітрі, надто непевна, панна!... та й я хочу бути вільною. Насправді я вільна, але завжди є ця потреба прикидатися, казати «мама» замість «я» і безглуздо бути під опікою... тим паче, що видаєш себе щохвилини. З цим жалюгідним Соутцо й тримаючи свій статок у руках, я, можливо, була б спокійна...
І тоді формула міняється: замість того, щоб талантом досягти блискучого шлюбу, є — одружитися, щоб мати час набути таланту.
Я матиму одразу добрих шістдесят тисяч франків ренти, а якби продати віллу, навіть чотириста тисяч франків, це дало б мені вісім тисяч франків ренти. Та що це таке?!
У Соутцо двадцять тисяч франків ренти!!!.. Хіба ж не дурість приносити йому вісімдесят тисяч разом зі своєю особою? Бо ж, зрештою, за жінок платять, а за законних дружин мали б законно платити... принаймні рівним статком.
Ах! я завжди повставатиму проти шлюбу із Соутцо! Це було б ганебно.
Я скажу «ні»! Такого калібру я завжди знайду за два-три роки. А тим часом завжди буде надія знайти кращого.
Так, так, вирішено. Хай живе живопис і геть Нерво, Пльоткаря й Ко.

Примітки

«Пльоткар» — глузливе прізвисько, яким Marie називає Нерво (фр. Potin, співзвучне зі словом potin — «плітка»), бо він приносить світські плітки. Прізвисько обігрується далі: «Le potin de Potin» — «Плітка Пльоткаря» (089.0469).