П'ятниця, 23 липня 1880

Я цілими днями сиджу в себе, лікування завершується о пів на шосту ранку (починається о четвертій), після чого годину лежиш. То чим, на вашу думку, мені себе зайняти? Коли я погралася годину-дві, і почитала, аж очі втомилися, лишаються ще цілі години. Снідаємо о пів на одинадцяту.
Маленькі Одіффре часто крутяться мені в голові, а тоді — внутрішні нарікання на мою долю.
Хто мені поверне мою змарновану, сплюндровану, утрачену молодість. Мені двадцять один рік, і днями я знайшла ще три сиві волосини; я цим хвалюся, бо це жахливий доказ того, що я нічого не перебільшую. Якби не моє дитяче обличчя, я здавалася б старою, та й то бувають дні, коли під очима видно зморщечки. А віднедавна я виявила дві ледь помітні лінії, що йдуть від носа: одна сягає кутика рота, друга губиться в щоці.
Хіба ж це природно в моєму віці?
Ні! бачте, у глибині серця здіймається така буря, що краще урвати все, кажучи собі, що в мене завжди буде вихід — розтрощити собі голову у двадцять п'ять років, перш ніж мене почнуть жаліти.
У мене був надзвичайний голос, це був Божий дар, і я його втратила. Спів для жінки — це те саме, що красномовство для чоловіка, безмежна сила.
Коли я скаржуся, родина мені каже: чому ти нічого не робиш? Плети інтриги. Та як? Мене підштовхнули написати князю Урусову, щоб попросити в нього листа від Горчакова до Орлова, а він не відповів. Він знав мене в Содені, разом із тіткою, і моя родина гадала, що він зробить геть усе.
Зрештою, що тут дивного, ми з провінції, без жодних зв'язків зі столицею та Двором. Дідусь уже жив дикуном, ніби готуючи мені тортури. Коли мама стала панною, її возили на бали в Полтаву й Харків. У двадцять один рік вона вийшла за мого батька, якого мали за багатія.
І справді, генерал нажив там, за тамтешніми мірками, величезний статок — дванадцять тисяч арпанів землі, п'ятдесят тисяч карбованців ренти, гадаю. Та було чотири сестри, тож загалом мій батько мав від двадцяти п'яти до тридцяти тисяч карбованців ренти, він каже, що набагато більше, але, гадаю, він бреше. Та подружжя вже десять років жило нарізно. Не годна терпіти життя в родині зі свекром і трьома старими дівами, своячками, мама втекла до своїх, мов дитина, ні про що не думаючи.
Ми жили на селі, нікого не бачачи. Потім поїздка до Петербурга у справах Жоржа, де її сяйлива врода принесла їй кількох високопоставлених залицяльників, які, нічого не домігшись, стали байдужими. А бідолашна жінка не дістала з того геть нічого, окрім родинних оповідей про тріумф. До того ж скандали Жоржа й постійний клопіт усієї родини, як його з халепи виплутати. Потім поїздки до Криму, де Двір проводив сезон. У 1867 році ми з мамою були на поштовій станції, де проїжджав Імператор; Імператор, побачивши вродливу молоду жінку, заговорив до неї, був вельми ласкавий. Ми побачилися знову влітку в Криму. І чи то Імператор був недостатньо наполегливим, чи то жінка була надто невинна, але скінчилося це просто нічим.
Світські втіхи — судіть, що це для мене.
Тен каже й доводить, що уражене самолюбство посприяло звершенню Революції. Великі люди були до цього чутливі, [отже] чутлива і я.
На прогулянці, у парку, на який виходить моє вікно, я бачила пані де Ротшильд, що приїхала сюди з конюхами, кіньми тощо, тощо. Вид цієї щасливиці завдав мені болю, але треба бути мужньою. Зрештою, коли біль стає гострим — це визволення. Коли доходиш до певної межі, знаєш, що далі він може лише слабшати. Поки чекаєш на цю кризу серця й душі — страждаєш, але щойно дійдеш до неї — стає легше. А потім кличеш собі на поміч Епіктета або молишся; та молитва зм'якшує.
Тепер мені кілька днів краще, упродовж яких гіркота наростатиме, наростатиме, наростатиме; потім знову спалах, потім занепад, і завжди отак!
Справи Суліми й Дикана скінчилися тріумфальним виправданням присяжними, мама дає себе відрекомендувати, Олександр і Етьєн уже були виправдані. Зрештою, то була дріб'язкова справа, яка затягувалася лише тому, що з остраху ухилялися від суду. А коли я казала: їдьте до Росії, покінчіть із цим! — мені відповідали, що я, певно, хочу їхньої смерті, чи в'язниці, чи заслання. Це малює вам цих персонажів. Я почуваюся серед своїх, наче розважлива істота, замкнена в божевільні. І ніби мої ноги заплуталися в морських водоростях, що піднімаються й обвивають мене, я можу лише кричати й відчуваю, що навіть це марно.
[На полях: Не було чим перейматися]