Субота, 24 липня 1880

Мені прислали з Парижа сукні з білого батисту, вони добре сидять, я вбралася, з гарненьким капелюшком. Ми виходили, а тепер я читаю й граю на гітарі.
У Патті, безперечно, чудовий голос, але як це так, що навіть тієї миті, коли їй аплодуєш, відчуваєш, ніби твоєму захопленню чогось бракує? Паска з Ніцци дала мені повніші відчуття! Та ніхто не зворушив мене так, як я сама в ті хвилини, коли я віднаходила трохи голосу, ба навіть коли його стає лише на те, щоб співати зовсім тихо, для себе самої. Не думаю, що я себе засліплюю, бо двоє таких музикантів, як Барнола й Біховець, були в захваті від мого голосу і надто від тембру, що «доходив до душі»...
Звісно, не годиться говорити про їжу після музики, але ми ж натуралісти, чи не так? У цьому клятому Мон-Дорі вмираєш з голоду, коли не можеш удовольнитися помиями із загального столу. Я влаштовуюся так, щоб не снідати: вранці п'ю чай із вершками і час від часу молоко. Сподіваюся, від цього я ще схудну й що це освітлить мені колір обличчя. Бачите, ця пауза матиме поетичні наслідки... утім, не надто, бо я схудла досить і струнка якраз для панни, для жінки можна було б іще трохи погладшати, але це було б ні до чого.
Це наче в дикому краю, на кухні годі чогось дістати, я зрештою з цього починаю розважатися: я зійшла вниз узяти хліб, який знайшла в передпокої, а Розалі оббігала ціле місто в пошуках паштету з гусячої печінки та фруктів. А я граю на мандоліні, це пом'якшує звичаї, справді, нема нічого ліпшого. Мої вчорашні жалі заволікаються під звуки інструмента. А о восьмій я йду спати.