Середа, 21 липня 1880

Я почала своє лікування. По тебе приходять із завішеними ношами. Костюм із білої фланелі, штани до ступнів, каптур і плащ.
Тоді йдуть одне за одним: ванна, душ, питво, інгаляція тощо, тощо. Я піддаюся всьому, це востаннє я лікуюся, і я не лікувалася б, якби не боялася оглухнути. Моя глухота набагато краща, майже минула.
Моро мене нудять. Мати простацька й має чилійсько-бордоську вимову! Донька — охайна й елегантна панна, трохи занадто донька консьєржки. Немає нікого, до кого хотілося б заговорити, а в мене немає полотен, я їх не привезла, а тут немає нічого.
Я запитую себе, чи є на світі розважлива людина, яка в глибині душі не була б республіканцем. Якщо хтось є чимось іншим, то це з обов'язку, чи через зв'язки, чи тому, що за іншого режиму вона дістала б те, чого не дістає від Республіки. Надто скомпрометоване минуле, родина та надто гучно заявлені ідеї заважають пристати до неї. Та який розважливий, розумний, патріотичний і гордий чоловік може бути чимось іншим, аніж республіканцем?
Я звертаюся до всіх, я не вимагаю, щоб це визнавали, немає на світі істоти, яка має почуття власної гідності і яка не визнала б у глибині свого сумління моєї правоти.
І яку ж лакейську душу, яку потребу в ницій покорі треба мати, щоб бути щирим монархістом? Та щирих немає, як я вам кажу; необхідності, потреби, боягузтво, попускання [щоб не] через фальшивий сором, але інакше — ніколи. Хтось рояліст чи бонапартист, але це роль, кар'єра, ремесло й нічого більше.