Понеділок, 12 липня 1880

Сьогодні вранці я саме показала Жюліанові свою відповідь Соутцо, а ввечері, повернувшись із прогулянки з тіткою й Ельсніц, ми застаємо згаданого Соутцо, що приїхав із Лілля.
Оскільки він має задоволений вигляд і знову дозволяє собі говорити про політику й удавати дорослого, я виказую невдоволення й виголошую йому невеличку промову про необхідність смирення, коли людина пересічна, ба навіть дурна. З цим нічого не вдієш! це завжди буде чоловічок, що матиме про себе високу думку й нічого путнього не зробить. Та ще й почуття, жарти — такі низькі, такі пересічні! Я простяглася на ведмежій шкурі за бюро, аж ось він приходить, сідає навпроти і, коли я заплющую очі, лоскоче мені носа папірцем.
Це жалюгідний смак, це так дурне, що аж до сліз, і це навіть доказ того, що він мене не кохає. Зрештою... такі люди не кохають, як ми. Ми тонші за це і вважали б за злочин вульгарний учинок щодо Предмета. Та ці бридкі тварюки! Та годі. Урешті, я не схотіла подати йому руки, і він грає в пікет із тіткою.
А потім він розповідає дитячі дурощі: одного вечора, коли він танцював зі мною в Лессепсів, він украв у мене хустинку.